зацвів білий і синій бузок, і червоне цвітіння персика покрило гілки його.
Це була столиця краси, пишноти, але і страждань… В одному із закутків величезного Авретбазару продавали Настю. Стояла вона на помості, в четвірці товаришок зі школи, скута кайданками, на одному ланцюгу. Там, за стіною, багатоголосий гомін, крики продавців різного краму – голих людей, овець, килимів, верблюдів – усього, що народжувалось і створювалося на землі. У кутку, де товар був для обраних, панувала відносна тиша. Тут було кілька груп одягнених дівчат із різних шкіл і міст – від найчорніших дочок мулаток аж до білих дочок Кавказу – демонстрували купцям усю свою красу та вміння, здобуті в школі; перед молодими чоловіками буцім соромились, а старих пронизували гострими поглядами. Одна товста жінка весь час їла – напевно, аби довести, що можна її зробити ще повнішою. Інша періодично піднімала тягарі, які стояли біля неї, щоб продемонструвати не тільки красу, але і силу…
Настя сиділа, підібгавши ноги під себе, байдуже спостерігаючи, як прицінювалися купці та як подавали себе невільниці. Молилася Богу, занурившись у себе. Не допомагав розлючений шепіт Ібрагіма, його погрози…
Раптом заметушився господар і всі присутні. Почали робити руками знаки, щоб встали невільниці – і всі встали. Крім Насті. Настя не ворухнулася.
По проходу йшла група чорних євнухів під керівництвом якогось достойника, теж чорного, поважного, за ним несли на лектиці (ношах) хлопчика років чотирьох-п’яти і жінку в паранджі. Позаду йшла військова варта.
Лектика була різьблена, з чорного дерева, дах її тримався на позолочених стовпах. Обабіч лектики завіси та відчинені вікна. Хлопчик і жінка сиділи на м’яких подушках, у багатих шатах, у руках хлопчик тримав іграшковий лук, на боці висіла маленька шабля, на голові надітий величезний тюрбан. Це був надзвичайно красивий чорноокий жвавий малюк, який з цікавістю розглядав усе навколо. Його зацікавила Настя, яка не виявила почестей новоприбулим. А може, його увагу привернула надзвичайна краса рабині, що була тоненька як дівчинка, білолиця, з густим золотим волоссям.
Підбіг до неї й усміхнувся. Настя подивилася на нього – й теж усміхнулася. Усміхнулася щиро, тепло – від чого стала просто чарівною. Простягнула хлопчикові єдине, що мала – гранат.
– Пригощайся, – сказала вона по-турецьки.
Хлопчик узяв цей гранат і міцно стиснув у кулачку, по руці потік червоний сік…
– Бачиш, який я сильний?
– Дуже, – всміхнулася Настя.
– Ти звідки? – запитав він.
– З України…
– Так ти роксолана? Я хочу, щоб тебе купили. Будеш зі мною гратись. Я Мустафа. Спадкоємець престолу. Тому що батько мій – султан Сулейман. Його всі бояться! – з гордістю сказав спадкоємець.
До нього підійшла незадоволена мати, дружина султана Махідевран, висока горда черкеска. Щось сказала синові на вушко, але маленький Мустафа заперечив, навіть ніжкою тупнув.
Тоді Махідевран підійшла до Настусі і, не кажучи ні слова, помацала її обличчя, взяла в руки її золотисте
