Перед Настею стояв у блиску місячного світла, у всій красі й молодості своїй Сулейман Великий – Повелитель Константинополя і Єрусалима, Смирни і Дамаска і семисот міст Сходу і Заходу, Десятий і наймогутніший Падишах Османів, цар п’яти морів і трьох частин світу.
Ноги в неї задрижали. Але свідомість була майже ясна. Він був прекрасно одягнений, стрункий і високий. У нього були чорні, як терен, блискучі, трохи почервонілі очі, високе чоло, матово-бліде лагідне обличчя, тонкий орлиний ніс, вузькі губи і завзятість у їхніх куточках. Спокій і розум випромінювали його проникливі очі.
Опустила очі й зняла ручку з залізних ґрат. Відчула, як окинув її поглядом з верху до низу, як жаром обсипав. Зніяковіла так, що кров підступила до її личка. Соромлячись свого невільничого одягу, зіщулилась. А ще і злякалася, що скаже її пані на те, що султан так довго затримався тут…
Мимоволі звела вії та благальним поглядом показала султанові на двері Махідевран, немов просячи, щоб швидше йшов туди. І знову опустила свої сині очі.
Чи султана затримало біле цвітіння жасмину, чи таємничий місяць на небі, чи біле, як жасмин, личко Насті, чи її страх – достатньо, щоб султан не йшов; стояв, удивляючись у неї, як в образ.
– Я тебе ніколи не бачив? – запитав він через хвилину.
– Ні… – відповіла ледь чутно, не підводячи очей.
– Як давно ти тут?
У цю мить відчинилися двері сусідньої кімнати і виглянула розгнівана Махідевран:
– Євнухи! Візьміть цю неслухняну рабиню та покарайте її!
Тут же виник Гассан і два чорні євнухи, які втопили вдень дівчину. Мить – і Насті не стане…
Сулейман перевів погляд з однієї жінки на іншу.
Підніс руку… Заклякли євнухи. А султан кинув прозору легку хустку, розвернувся і пішов.
Кизляр-ага був уже поруч із Настею:
– Рушай за мною! – наказав суворо.
Настя заплющила очі, злякано затулила обличчя руками, приготувавшись до смерті. І раптом почула від нього м’якше:
– Ходімо! Тебе чекає султан!
Тут Настя розгубилася.
Подивилася на Махідевран, застиглу в кращих своїх шатах, як громом уражена.
Настя пішла, а Махідевран розірвала на грудях свій одяг. Оголилися великі міцні груди, але Настя і не озирнулась.
Не пам’ятала, як і куди йшла і як опинилась у невеликому наріжному будуарі гарему, де в заґратовані вікна заглядав синій, запашний бузок.
Султан напівлежав на широчезному високому ложі, на трьох матрацах, на простирадлах із тонкого полотна, з безліччю подушок, усе в зелених барвах – барвах Османів. На ньому не було тюрбана.
Серце Насті билося так сильно, що вона сперлася об вікно. Молодий Сулейман підвівся, підійшов до неї та, взявши її за руку, повторив своє запитання:
– Як давно ти тут?
– Три тижні, – відповіла вона схвильовано.
Помітивши
