і перед царевичем, і перед Настею, привітав їх, а згодом сказав:
– Негоже спадкоємцю престолу сльози лити і шукати жалості у жінки. Ти чоловік роду Османів, великих воїнів і завойовників!
– Він же ще дитина! – не втрималася Настя. – Йому ж боляче!
Ахмед-паша потемнів від цих слів, і сказав:
– Дозволь, о, спадкоємцю престолу, поговорити з Хюррем. Будь ласка, залиш нас. Тебе віднесуть у палати. Там лікар огляне твоє божественне коліно.
– Не піду! – несподівано заявив Мустафа. Він уже оговтався і ще міцніше обійняв Настю. – Хочу бути з Роксоланою!
Ахмед-паша здивовано замовк. Неподалік застигли слуги Мустафи з лектикою, готові віднести хлопчика.
Нарешті Ахмед-паша, зітхнувши, ще раз уклонився Насті:
– О Хюррем! Ціную твоє добре серце, але в кожній країні свої звичаї. Тобі, на яку схилив свою правицю наймогутніший із султанів, слід було б звикнути до життя та законів нашого народу. Прийняти віру нашого Пророка. Багато нових і прекрасних стежок на щастя відкрилися б перед тобою.
Роксолана всміхнулася:
– Я глибоко поважаю звичаї та культуру вашого стародавнього народу. Але хіба для цього потрібно відрікатися від Бога?
Ахмед-паша випростався, не став більше вмовляти. Сказав із повагою:
– Я передаю тобі побажання нашого повелителя Сулеймана. Це він прислав мене до тебе. Думаю, що і царевич попросить тебе про те ж.
Мустафа схилився до Насті.
– Прошу тебе, Роксолано! Хіба ти не знаєш, що пророк Магомет наймогутніший і найсправедливіший?
Але Настя похитала головою:
– Хіба можна порівнювати богів різних народів… І наш Бог Христос могутній і справедливий… Він усе бачить і все чує… І знаєш, Мустафо, він може пробачити нам, грішним, будь-який гріх, якщо бачить покаяння… Але є один гріх, який він нікому і ніколи не пробачить… Знаєш, який?
– Який же? – запитав хлопчик, забувши про коліно.
– Боговідступництво! Тому що це зрада.
Замовк Мустафа, обдумуючи ці слова. Мовчав і Ахмед-паша, важко дивлячись на Роксолану – він уже зрозумів, що ця жінка справді відрізнялася від усіх.
Роксолана обняла хлопчика, заглянула у вічі, в саму душу:
– Скажи, Мустафо, а ти міг би зрадити Пророка?
– Ніколи! – схопився Мустафа на ноги. Роксолана поглянула на нього уважно і серйозно:
– Як же я можу зрадити Бога?
Мовчав великий візир Ахмед-паша.
Султан стояв і дивився у вікно. Там, далеко, виднілося його місто, його володіння, його земля. За море сідало сонце.
Був сумний, утомлений, не доторкнувся до їжі, що стояла на низенькому столику, прикрашеному слоновою кісткою й перламутром. Ахмед-паша тільки розвів руками:
– Мій повелителю, не можна через жінку, навіть найкращу, запускати державні справи… Убивають
