учив Бог Христос.
– Як саме він учив?
– Він учив: любіть ворогів своїх. Робіть добро тим, хто ненавидить вас…
– Який дивний ваш Бог… – похитав головою Сулейман. – Але ти тепер належиш Магомету…
– Прости тих, хто це зробив. Нехай це буде весільним подарунком мені, як і свобода, яку ти дав мені і моїм сестрам… Спасибі тобі, великий султане…
І заходилися вони мити лапки кошлатому песику. Ось уже й усмішка заграла на лиці Насті, яка тепер назавжди Роксолана Хюррем… Доторкнувся султан до її руки – і жар охопив його. Обережно, ніжно поцілував свою суджену. Роксолана заплющила очі… Світ закрутився навколо неї.
Грала весільна турецька музика, співали весільні пісні, здіймався місяць над Стамбулом не раз і не двічі, змінювалися пори року – молода дружина свого Сулеймана цілувала, всім тілом тремтіла, ніжність і пристрасть дарувала, і про рідну землю, і про синє небо, і про батька, і про матір у розкоші забувала.
Любили одне одного Роксолана і Сулейман, і час зупинився для них. Нескінченність дотиків, чарівний шепіт, відкриття потаємного, краса наготи, сплетення гнучких, молодих тіл, божевільний танець судом…
Постав перед палацом султана Дервіш. Чи привид це був, чи живий – сиве волосся його діставало до стоп, а незрізані нігті вигляд мали, як кігті орла, а хода його була до танцю подібна. І кричав він:
– О люди! Та з дружин падишаха, яка навесні народить йому сина, в день Османської держави, в день річниці взяття Стамбула – стане султаншею Місафір. Могутня султанша принесе народові нашому багато добра і багато горя!
Султан проводив диван, коли вбіг до зали Гассан, упав перед повелителем на коліна:
– О великий… Ви наказали повідомити…
– Хто? – султан підвівся.
– Син! У вас народився син!
Радощам молодого батька не було меж. Не міг їх стримати.
Настя лежала в гарячці, коли в її кімнату вбіг Падишах. Подивився на сплячого сина, а потім безшумно підійшов до її ліжка. Присів поруч, узяв її тендітні руки в свої і сказав лагідно:
– Кохана моя… Сьогодні вночі я склав тобі газель, але порвав його… Бо ніякі слова не можуть передати мої почуття до тебе.
– Не рви більше… – шепотіла Настя.
– Дякую тобі за сина, божественна моя, радість моя… Я так скучив за тобою… – Ніжність переповнювала султана. – Як ти хочеш назвати нашого первістка?
– Селім, на честь твого батька… – ледве всміхнулася Настя. – Він буде таким розумним, красивим і гідним, як і його батько… А на свято його обрізання ми запросимо володарів різних країн… Це буде таке свято… Сулеймане… Якби ти знав…
Щось хотіла сказати, але біль пронизав її. Застогнала, відкинулася на подушку…
Сулейман погладив її гаряче обличчя й мало не навшпиньки вийшов із кімнати. А біля Насті вже чаклували служниці й сивий лікар за перегородкою, який тримав пульс султанші, не сміючи дивитися
