сам вдушився або поляків вдушив… А німці якої віри, Андрію?
– Де я знаю, Іване. Теж нібито християни, як і поляки, як і українці, тільки якісь трохи інакші.
– Ну так: як хреста в душі нема, то той, що на шиї, не допоможе…
Антон уважно слухав старших. Дивний викрутас тієї розмови змусив і його вступити:
– Слухаю я вас і розумію: не треба мені одружуватися, поки земля не буде українська.
Батько і вуйко переглянулися.
– Так-так… – засміявся юнак. – Мало, мало у вас залишилося злості і бажання в пику дати. Терпіння і покора витіснили.
– Покора, кажеш? Та маєш рацію, сину, хоч би як то не було неприємно визнати. А як я піду воювати, Марійку і Богдана ти пильнуватимеш? Чи пропасти вони мають, га? – Андрій почав нервово згортати нову самокрутку. – А його Степан і Зоська довго самі проживуть? – кивнув на Йвана. – Чи давай усі підемо з вилами і сокирами за Україну битися, та й всі згинемо, і держави не треба вже буде?
– Отож я й кажу, що ту справу за нас усіх я маю зробити.
– Роби, Антоне, роби, сину. А ми чим зможемо – тим допоможемо…
Липень мав аромат материнки й звіробою. Густий і терпкий, він виходив з навколишніх лісів і з’єднувався з солодкуватим запахом численних сільських лип. Спека і квіткове повітря замішували густе повидло, в якому навіть мухи лінувалися рухати крилами. Життя вирувало лиш на річці. Для всіх дітей це був райський місяць: річкова прохолода, хрумкі огірки – бери з грядки, скільки в поділ сорочки влізе… Повне тілесне блаженство! Влітку норовиста річка Молочка ставала лагідною й мілкою. З крислатих верб по берегах можна було стрибати бомбочкою і лякати дівчат. Що дужче вони пищали, то більше розпалювалося в хлопцях бажання стрибнути з верби знову. Мокрі лляні сорочки прилипали до дівчачих тіл і виказували їхні поки невеликі таємниці. Степанко дочекався, коли Чеся Щигельська підійде до потрібного місця, і сплигнув з верби, опинившись поруч з нею. Фонтан бризок – обоє сміються і щосили б’ють долонями по воді один на одного.
– Вистачить уже, Степанку, – зажмурюється на мить Чеся, – я вже нічого не бачу!
На її пухкенькі ямочки можна дивитися безконечно…
– А я знаю, де є нора борсука. Хочеш, побіжимо разом з Влодком і Тимком туди?
– Борсука? О, моя бабця з нього смалець робить від сухот! А то далеко?
– Ні, за он тим пагорбом, – показує Степанко на ближні луки.
– Давай подивимось! – всміхається Чеся. Її мокрі каштанові кучері розсипалися окремими довгими завитками.
Побігли стежиною вздовж пагорба. Назустріч – Петер Цибульський з Адріаном Міхельсоном і Станіславом Циганом.
– Стій, Чесько! – схопив дівчину за руку Петер. – Ходімо назад до річки!
– Петере, я не хочу, я вже там набулася! – вирвалася дівчина і побігла вперед.
Степан з друзями – боком, боком – і помчали за дівчиною.
Петер
