дістав з кишені замусолений жовтявий папір.
– От, маємо наказ від німецької влади. Тут ідеться про те, що мусимо відправити десять хлопців і дівчат до роботи в Німеччину. Твій Остап має поїхати туди.
Ті слова важкими каменюками впали на жінку.
– Лишенько… Яка Німеччина, Фільку? Єдиного сина, що в мене залишився, забрати хочеш? – схопилася за серце Бульбашиха.
– Чого – єдиного? – заперечив солтис. – Є ще двоє старших!
– Так вже десять літ від них – ані звісточки!
Поліцаї вивели з хліва похнюпленого Остапа.
– Не дам! – штовхнула Бульбашиха поліцая збоку. – Не дам! Біжи, сину!
– Навіть не думай! – крикнув Михальчук. – Застрелять тут і вже! А так хоч живий буде! Розумієш, дурна бабо? Німці – добрі господарі! Навчиться чогось коло них! Злотих заробить – тобі і собі. А так – що, коло твоєї спідниці сидітиме? – вигукував солтис, розмахуючи жовтим листком, як знаменом.
– А мені, мені хто допоможе-е-е? – заголосила мати. – Поле, дрова… Хто, хто то все зроби-и-ить? Хто горнятко води при смерті подасть?
– При смерті вже й вода не поможе, хіба священник, – пробурчав староста, рушаючи з подвір’я.
З важким серцем ішов Теофілій селом. Кілька вечорів мізкував, кого принести в жертву так, щоби менше побачити й почути у свою адресу. Антон Пйонтка не побивався за своєю найстаршою так, як Бульбашиха. І дівчина сумирна виявилася. Самій, напевно, кращим видалося піти з тієї бідосі. Зле, що взуття для неї ніякого не виявилося в хаті… Ну, не біда: ще не мороз. А в Німеччині щось господарі та й здиблять для неї. Одноногий Дозько страшно кричав і пінився, але костур до Філька не долетів. Дочки його довго плакали і обнімалися, аж поки поліцаї не відірвали одну, що найкріпшою видалася. Рухатися треба було швидко: новини на селі мали сто вух і тисячу прудких ніг. А ліси близенько, де-не-де під самі хати підходять: повтікають, як ті зайці… Найгірше Михальчук відсунув під кінець.
Хата римара[3] Кшиштофа на прізвисько Циган уже була готова до приходу непроханих гостей. Двері забарикадовані зсередини, і господар з вилами перед ними: сорочка навипуск і перекошене від люті смагляве обличчя… Михальчук скривився: таки не вийде без вистави. Поліцаї стали навколо хати і прицілилися в Кшиштофа.
– Не будь вар’ятом, Цигане, – Михальчук змучився й хотів додому.
– Йди звідси, Фільку, – загарчав Кшиштоф, – йди і псів своїх німецьких забери. Нєх я тут помру, але твої кишки на ті вила намотаю!
– Чуєш, будь мудрішим, – пішов звичною стежкою солтис. – Твоєму найстаршому вже сімнадцять, собі ради в Німеччині дасть. Щось заробить, ще й тобі привезе…
– Спочатку ти своїх доньок віддай, Фільку! Твоїй старшій таже вже шістнадцять! Нех їде! А тоді вже й мій поїде, зрозумів?!
Філько крутнув за звичкою головою, щось обмізковуючи. Глянув на поліцаїв: не треба в селі нічиєї крові, ой не треба…
– А
Римар – майстер з виготовлення кінської збруї, дрібних шкіряних речей.
