не знаю, Марилю, – Зоська підняла на хвильку голову від качанів. – І добре мені від того, що не знаю. Мені вистачає того малого, як ти кажеш, жалю на все життя. Але ж ти, Марилю, не мала і того, малого жалю, правда ж?
– Ні, не мала, Богу дякувати. Але так собі думаю, що менші діти – менші сльози, аніж за великими, – енергійно доводила своє право на більше співчуття сусідка.
Зоська оглянулася, зітхнула: шкода, що то біля її хати. А так би стала та й пішла: буцім додому, а насправді – від дурної Марилі. Не вийде.
– Знаєш, кажуть, що колись Бог щоранку слухав молитви жінок про те, щоб розуму чоловікам дав, бо той такий, а той сякий… Тоді він усіх чоловіків поставив у шеренгу і сказав жінкам: «Беріть! Котра якого хоче». І знаєш що, Марилю? Кожна свого хапала!
Мариля заливисто засміялася. Потім посерйознішала і спитала:
– А до чого ти то оповіла, Зосько?
– А до того, що наші біди, як і наші хлопи: є ліпші, є гірші, але мінятися ними ніхто не хоче. Тому кожного болить лише своє. І розуміє кожен лиш своє…
Степан непорушно сидів за відчиненими дверима. Погляд упер у вечірній небокрай. Його завжди вабили розмови дорослих. То був зовсім інший світ – ширший, строкатий, незрозумілий і, напевно, неправильний. Бо був би правильним, то чого такі мудрі і знаючі дорослі не можуть собі ради дати? Чого нема тієї роботи, тих злотих? Дорослих треба було пізнати і зрозуміти до кінця. На небі вже засвічувалися зорі. Ті жіночі теревені були зовсім як нічне небо: темно… темно… темно і – о, проблиск: де-не-де – щось зрозуміле. У чоловічих розмовах завжди все ясно: там – коні, там – поле, там – було, там – буде… І чого та Чеська тоді назад від літака побігла? Загадкові якісь ті дівчата. І дорослі он – не інакші. Чого ж мама ніколи не розповідала йому про померлого брата? Що з ним таке сталося? Цікаво, як би змінилося життя Степана, якби той був живий зараз? Захищав би його від Петера, як усі старші брати то роблять. Говорити було б із ким… Та ні, не було б то добре: тут і одному вдосталь їсти не вистачає. А поговорити і з Марціном можна…
Пан Кіт ходив по класу в піднесеному настрої. Хлопці й дівчата вже чекали його доброго і ніжного «діточки». На столи перед учнями клав красиві жовті книги, одну на трьох. Степан з Влодком переглянулися: вони ще в житті не бачили таких новеньких. Тимко нахилився до книжки і понюхав:
– А-а-а-а… – блаженно завернув очима й прошепотів: – Пахне краще, ніж кадило в церкві…
– Це є, діточки, ваша українська читанка для третьої кляси народних шкіл, щойно випущена в Кракові й у Львові. Має вона дозвіл німецької влади, – говорив учитель, повільно листаючи читанку, – але для вас це не є важливо, лише для дорослих. А от розпочинається вона віршем, важливим для кожного з вас у цьому класі. Читай, Степане, – мовив урочисто й помалу пішов між рядами довгих лав.
Степан поклав пальчик під картинку з краєвидом села і схвильовано почав:
– Мово рідна, слово рідне! Хто вас забуває, той у грудях не серденько, тільки камінь має…
