преподобного Муні тривала не більше десяти хвилин, і преподобний упорався за вісім, випередивши графік і, як я розумію, встановивши особистий рекорд. Загалом, преподобний просто перелічив те, що містер Герріґен зробив для Гарлоу, наприклад, заплатив за реставрацію Будинку асоціації фермерів та ремонт критого мосту через Роял-рівер. Він також сприяв тому, що коштів на громадський басейн було зібрано набагато більше, ніж планувалося, сказав преподобний, але відмовився від здобутого таким вчинком права дати басейну своє ім’я.
Преподобний не сказав чому, але я знав. Містер Герріґен казав, що дозволяти називати речі твоїм іменем не тільки абсурдно, але недостойно й ефемерно. Через п’ятдесят років, сказав він, або навіть через двадцять ти станеш просто іменем на табличці, на яке ніхто не звертатиме уваги.
Щойно сповнивши обов’язок читця Письма, я сів у передньому ряду коло тата і подивився на труну, обставлену в головах і в ногах вазами з ліліями. Ніс містера Герріґена стирчав угору, наче вітрило корабля. Я наказав собі не дивитися на нього, не думати про те, як це смішно чи страшно (чи те й інше заразом), але пригадати, яким він був. Порада хороша, проте очі постійно зверталися туди.
Скінчивши коротку промову, преподобний підніс руку й благословив присутніх жалібників. І мовив:
– Ті, хто хотів би сказати останнє слово прощання, тепер можуть підійти до труни.
Зашелестів одяг, забурмотіли голоси – люди вставали. Вірджинія Гетлен почала дуже тихо грати на органі, і я усвідомив – дивне відчуття, котрого я не зміг назвати, але через багато років ідентифікував як сюрреальність, – що то було попурі з пісень кантрі, яке включало «Крила голуба» Ферліна Гаскі, «Я співав Діксі» Двайта Йоукема і, звісно, «Тримайся свого чоловіка». Тож містер Герріґен навіть залишив вказівки щодо музики для прощання, і я подумав: «От і правильно». Утворилася черга, місцеві в спортивних піджаках і легких літніх штанях перемішалися з нью-йоркськими гостями в костюмах і вишуканому взутті.
– Як ти, Крейґу? – пробурмотів тато. – Хочеш глянути востаннє, чи тобі й так добре?
Я хотів більшого, але не міг йому розказати. Як і не міг розповісти йому, як почувався. Тепер я все усвідомив. Це сталося не тоді, коли я читав Письмо, бо я стільки всього читав для нього раніше, а коли сидів і дивився, як стирчить догори його ніс. До мене дійшло, що його труна – це корабель, який понесе його в останню мандрівку, понесе в темряву. Мені хотілося плакати, і я таки поплакав, але пізніше, на самоті. Зовсім не хотілося робити це тут, серед незнайомців.
– Так, але я хочу бути в кінці черги. Хочу бути останнім.
Тато, Боже його благослови, не спитав мене чому. Він просто стис моє плече і став до черги. Я повернувся до вестибюля, почуваючись трохи незручно в спортивному піджаку, котрий став тіснуватим у плечах, бо я нарешті почав рости. Коли кінець черги просунувся до середини головного проходу і я переконався, що до неї вже ніхто не
