style="font-size:15px;"> – Я теж. Візьми собі печива на дорогу й переказуй вітання батькові.
Дедалі менша податкова база не могла й надалі підтримувати нашу маленьку, на шість класних кімнат, школу в Гарлоу, тож вона справді закрилася в червні 2009 року, і переді мною постала перспектива ходити у восьмий клас на іншому боці річки Андроскоґґін, в Ґейтс-Фолз, разом із сімдесятьма однолітками замість дванадцятьох. Того літа я вперше поцілував дівчину – не Марджі, а її найкращу подругу, Реґіну. А ще того літа помер містер Герріґен. Його знайшов я.
Я знав, що йому дедалі важче пересуватись, і знав, що він частіше задихується, а іноді тягне кисень із балона, котрий він тепер тримав біля улюбленого крісла; але окрім цих особливостей, які я просто сприйняв за належні, жодних застережень не було. Попередній день минув звичайнісінько. Я прочитав пару розділів з «Мактіґа» (спитав, чи можемо ми прочитати ще якусь книжку Френка Норріса, і містер Герріґен не заперечував) та полив квіти, а містер Герріґен тим часом передивлявся електронну пошту.
Тоді він підвів на мене погляд і сказав:
– Люди потроху добирають.
– Що добирають?
Він підняв телефон.
– Добирають, що це таке. Що він насправді значить. Що він може робити. Архімед сказав: «Дайте мені досить довгий важіль, і я переверну весь світ». Оце і є той важіль.
– Круто, – сказав я.
– Я щойно видалив три реклами різних продуктів і майже десяток листів з політичною агітацією. Не маю сумніву, що моя електронна адреса гуляє скрізь, а також що журнали продають адреси своїх підписників.
– Добре, що вони не знають, хто ви, – сказав я.
Псевдонім містера Герріґена в електронній пошті (йому дуже подобалося мати псевдонім) був корольпірат1.
– Якщо хтось стежить за історією моїх пошуків, то їм і не треба знати. Вони й так зможуть дізнатися про мої інтереси й під’їхати до мене на відповідній козі. Моє ім’я їм нічого не дає. А мої інтереси – дають.
– Так, спам набридає, – сказав я й пішов на кухню злити воду з лійки і поставити її в сінях.
Коли я повернувся, містер Герріґен притискав кисневу маску до рота й носа і глибоко дихав.
– Це ви взяли у свого лікаря? – спитав я. – Він, теє, прописав вам оце?
Містер Герріґен опустив маску й сказав:
– У мене немає лікаря. Чоловіки за вісімдесят можуть їсти стільки рагу з просоленою яловичиною, скільки їм заманеться, і їм уже не потрібні лікарі, якщо в них нема раку. А от тоді лікар стає в пригоді, бо може виписати знеболювальне. – Він думав про щось інше. – Що скажеш про «Амазон», Крейґу? Не річку Амазонку, а компанію.
Тато іноді купував щось на «Амазоні», але я не дуже про нього думав. Я сказав про це містерові Герріґену і поцікавився, чому він питає.
Він вказав на примірник «Мактіґа» з серії «Сучасна бібліотека».
– Оце
