я. – Зв’язок шикарний завдяки новій вежі. У вас чотири палички.
– Палички?
– Не зважайте, дзвоніть. Я залишу вас, щоб ви могли побалакати, а тоді просто помахайте мені з вікна, коли…
– Нема потреби, це ненадовго, і приватність мені не потрібна.
Він обережно торкнувся цифр, ніби боявся спричинити вибух. А тоді так само обережно підніс айфон до вуха, поглядом шукаючи мого підтвердження. Я підбадьорливо кивнув. Він послухав, поговорив з кимось (спочатку надто голосно), а тоді, трохи почекавши, ще з кимось іншим. Тож я був особисто присутній при тому, як містер Герріґен розпродав усі свої акції «Кавової корови», – при транзакції, що дорівнювала хтозна-скільком тисячам доларів.
Договоривши, він розібрався, як повернутися на домашній екран. Звідти знову відкрив «Сафарі».
– І «Форбс» тут є?
Я перевірив. Не було.
– Але якщо ви шукаєте статтю з «Форбс», про яку вже знаєте, то її, певно, можна знайти, бо хтось її вже мав запостити.
– Запостити?
– Так, і якщо вам потрібна про щось інформація, «Сафарі» вміє її шукати. Треба просто заґуґлити. Дивіться.
Я підійшов до його крісла й забив у пошуковий рядок «Кавова корова». Телефон подумав, а тоді видав цілий список знайдених збігів, а серед них – ту статтю з «Волл-стріт Джорнал», через яку він дзвонив своєму брокерові.
– Ти дивись, – зачудовано сказав він. – Це інтернет.
– Ну так, – сказав я, думаючи: «Ну ще б пак».
– Усесвітня мережа.
– Ага.
– Котра існує вже скільки?
«Ви маєте знати це, – подумав я. – Ви великий бізнесмен, ви повинні знати таке навіть на пенсії, бо й досі цікавитеся».
– Не знаю точно, скільки вона існує, але люди сидять у ній постійно. Мій тато, вчителі, поліція… та геть усі. – Більш підкреслено: – І ваші компанії теж, містере Герріґен.
– Ох, але ж вони вже не мої. Я таки трохи знаю, Крейґу, так само як трохи знаю про різні телепередачі, хоч і не дивлюся телевізор. У мене є схильність пропускати в газетах і журналах статті про технології, тому що мені нецікаво. От якби ти хотів поговорити про боулінг чи мережі розповсюдження кінофільмів, то була б інша річ. Тут я тримаю руку на пульсі, так би мовити.
– Так, але хіба ж ви не бачите… ці компанії використовують технології. І якщо ви їх не розумітимете…
Я не знав, як закінчити, принаймні щоб не зайти за межі ввічливості, але він, здається, знав.
– …то буду відсталим. Ти це хотів сказати?
– Мабуть, це неважливо, – сказав я. – Врешті-решт, ви ж на пенсії.
– Але я не хочу, щоб мене мали за дурня, – сказав він, і то доволі палко. – Думаєш, Чик Рафферті здивувався, коли я подзвонив і сказав йому продавати «Кавову корову»? Аж ніяк, тому що в нього, безперечно, вже кілька інших великих клієнтів подзвонили й сказали те саме. Дехто з них точно мав інсайдерську інформацію. А іншим просто трапилося
