називав (неодмінно закотивши очі) «сріблястим брудом». Числа не змінювались. Може, я й засміявся – цього не пам’ятаю, але добре пам’ятаю крик. Крик радості.
Я вихопив з кишені новий телефон (тепер завжди мав його при собі) й набрав «Трактори Пармело». Потрапив на Деніз, секретарку, і коли вона почула, який я задиханий, то спитала, що трапилося.
– Нічого, нічого, – сказав я. – Але мені треба просто зараз поговорити з татом.
– Гаразд, почекай трошки. – А тоді: – Ти наче дзвониш із того боку Місяця, Крейґу.
– Я з мобільного. – Боже, як я любив це говорити.
Деніз гмикнула.
– Ті штуки повні радіації. Я б собі ніколи такий не завела. Стривай.
Тато теж спитав, що сталося, бо я раніше ніколи не дзвонив йому на роботу, навіть коли шкільний автобус поїхав без мене.
– Тату, я отримав валентинського лотерейного білета від містера Герріґена…
– Якщо ти дзвониш, аби розказати, що виграв десять доларів, то міг би й почекати, доки…
– Ні, татку, це великий приз! – Для однодоларових білетів у ті часи так воно і було. – Я виграв три тисячі доларів!
Тиша на лінії. Я подумав, чи не обірвалося з’єднання. У ті часи мобільні телефони, особливо нові, постійно уривали дзвінки. Хоч телефонну компанію й називали «Матінка Белл», вона не завжди була найкращою матір’ю.
– Тату? Ти на зв’язку?
– Ага. Ти впевнений?
– Так! Я зараз на нього дивлюся! Три тисячі доларів! Раз у верхньому ряду і двічі в нижньому!
Ще одна довга пауза, а тоді я почув, як тато сказав комусь: «Здається, мій малий виграв якісь гроші». За мить він повернувся до мене.
– Поклади десь у безпечне місце, доки я повернусь.
– Куди?
– Давай, може, в коробку з-під цукру з комори?
– Точно, – сказав я. – Гаразд.
– Крейґу, там точно все правильно? Не хочеться, щоб ти засмучувався, тож перевір ще раз.
Я перевірив, переконаний у тому, що татів сумнів якось змінить те, що я побачив, і принаймні один з написів «$ 3000» перетвориться на щось інше. Але все лишилося на місці.
Я сказав йому про це, і він засміявся.
– Ну, тоді вітаю. Сьогодні йдемо до «Марселя», ти пригощаєш.
А тут засміявся вже я. Не пам’ятаю, щоб коли-небудь відчував таку чисту радість. Я мусив подзвонити комусь іще, тож набрав містера Герріґена, котрий відповів по своєму луддитському стаціонарному телефону.
– Містере Герріґен, дякую за листівку! І дякую за білет! Я…
– Ти дзвониш із того свого ґаджета? – спитав він. – Мабуть, так, бо я тебе ледве чую. Ти наче десь на іншому боці Місяця.
– Містере Герріґен, я виграв великий приз! Три тисячі доларів! Дуже вам дякую!
Запала тиша, але не така довга, як батькова, а коли він знову заговорив,
