дня, дивлячись виступ Джорджа Джонса, – сказав він мені пізніше того року з сумішшю сорому і якоїсь чудернацької гордості.
Я спитав, чого він не візьме й не купить собі ноутбук. Він би тоді зміг робити все, чого навчився на телефоні, на більшому екрані й бачив би Портера Веґонера в усій його ювелірній красі. Містер Герріґен тільки похитав головою і засміявся.
– Згинь, сатано. Ти наче навчив мене курити марихуану й насолоджуватися нею, а тепер кажеш: «Якщо сподобалася травичка, то героїн тобі точно зайде». Не думаю, Крейґу. Мені цього досить.
І він приязно поплескав по телефону, наче то була яка маленька заснула тваринка. Наприклад, цуценя, котре нарешті привчилося робити свої справи надворі.
Восени 2008 року ми читали «Загнаних коней стріляють, чи не так?», й одного дня містер Герріґен оголосив ранній фініш (сказавши, що всі ті танцювальні марафони дуже виснажливі), і ми пішли на кухню, де місіс Ґроґен залишила тарілку вівсяного печива. Містер Герріґен повільно ступав, спираючись на палиці. Я йшов позаду, сподіваючись, що встигну його підхопити, якщо він падатиме.
Він присів, крехнувши й скривившись, і взяв одне печиво.
– Золото, а не Една, – сказав він. – Люблю їх, вони завжди наводять у моїх кишках лад. Наллєш нам по склянці молока, га, Крейґу?
Я заходився наливати й знову згадав про питання, яке постійно забував поставити.
– Містере Герріґен, а чому ви переїхали сюди? Ви ж могли б жити будь-де.
Він узяв молоко й підняв його, ніби тостуючи, як завжди, і я повторив жест – як завжди.
– А ти б де жив, Крейґу? Якби, скажімо, міг жити будь-де?
– Може, в Лос-Анджелесі, де знімають кіно. Мабуть, зачепився б за роботу вантажника обладнання, а тоді просунувся б вище. – А тоді я розповів йому велику таємницю: – Може, я міг би писати сценарії.
Я подумав, чи він не засміється, але ні.
– Ну, хтось же мусить їх писати, то чом би й не ти? І ти ніколи не сумував би за домом? Не хотів би побачитися з батьком чи покласти квіти на материну могилу?
– О, я б повертався, – сказав я, але питання – і згадка про матір – мене спантеличили.
– Я хотів почати з нового, чистого аркуша, – сказав містер Герріґен. – Як той, хто прожив усеньке життя в місті (я виріс у Брукліні, до того як він став… не знаю, такою собі хатньою рослиною), на останні свої роки хотів вибратися в сільську місцевість, але не в туристичну, як ото Кемден, чи Кастін, чи Бар-Гарбор. Я хотів місця, де дороги й досі ґрунтові.
– Ну, – сказав я, – тоді ви точно вгадали.
Він засміявся і взяв ще печива.
– Знаєш, я подумував про обидві Дакоти… і Небраску… але нарешті вирішив, що то було б занадто. Я доручив помічникові принести мені фотографії багатьох містечок у Мейні, Нью-Гемпширі й Вермонті, а зупинився на цьому. Через пагорб. Звідси
