набагато точніше, ніж будь-хто з нас міг уявити.
Але, з іншого боку, лишалося ще те, що сказав Уберів тато про волосся Кенні. Я не міг не задуматися над тим, як таке могло трапитись. І над тим, що такого Кенні міг побачити в тій комірці, пірнаючи в непритомність і теліпаючи свого нещасного вужа з усіх сил.
Нарешті я звернувся до свого найкращого порадника – інтернету. Побачив, що думки різняться. Деякі вчені проголошували: нема абсолютно ніяких доказів того, що в людей від шоку може посивіти волосся. Інші вчені казали «Так-так!», це справді можливо, раптовий шок може призвести до загибелі меланоцитів, стовбурових клітин, що визначають колір волосся. Одна стаття стверджувала, що таке справді сталося з Томасом Мором і Марією-Антуанеттою перед стратою. Інша висловлювала сумнів у цьому, вказуючи, що то просто легенди. У підсумку все було так, як містер Герріґен часто говорив про купівлю акцій: ти платиш гроші і робиш вибір.
Помалу ці питання й тривоги затерлись, але я б збрехав, якби сказав, що Кенні Янко повністю щез із моїх думок. Кенні Янко в комірці з мотузкою на шиї. Можливо, він таки не втратив свідомості раніше, ніж устиг розслабити мотузку. Припустімо – просто припустімо: Кенні Янко побачив щось таке, що налякало його до непритомності. І насправді перелякався на смерть. Удень такі думки здавалися дурними. Уночі, особливо за сильного вітру, що завиває в піддашшях, – не дуже.
Агенція нерухомості з Портленда виставила перед будинком містера Герріґена знак «ПРОДАЄТЬСЯ», і кілька людей приходили на нього подивитися. Ті люди прилітали з Бостона або Нью-Йорка (певно, дехто навіть фрахтував приватний літак). Такі, як прибулі на похорон містера Герріґена, що воліли заплатити більше й орендувати дорогі машини. Одна пара була першою одруженою парою ґеїв, яких я будь-коли зустрічав, – молоді, але очевидно заможні й так само очевидно закохані. Вони приїхали на шикарній BMW i8, усюди ходили, тримаючись за руку, й під час огляду часто казали «ого» і «дивовижно». А тоді поїхали й більше не поверталися.
Я бачив чимало цих потенційних покупців, бо маєток (яким, звісно, керував містер Рафферті) залишив місіс Ґроґен і Піта Боствіка на службі, а Піт наймав мене допомагати на території. Він знав, що я добре даю раду квітам і готовий старанно працювати. Я отримував дванадцять баксів на годину і десять годин на тиждень, а коли вже той чималий траст лишався для мене недоступним аж до коледжу, гроші мені були дуже доречні.
Піт називав потенційних покупців багатійченками. Як та подружня пара на орендованій BMW, вони всі казали «ого», але не купували. Зважаючи на те, що будинок стояв на ґрунтовій вулиці, а краєвиди були просто хороші, але не разючі (жодних тобі озер, гір, скелястого узбережжя з маяком), це не дивувало ані мене, ані Піта, ані місіс Ґроґен. Вони прозвали будинок маєтком «Білий слон».
На початку зими 2011 року я використав частину грошей від садівництва, щоб оновити телефон з першого покоління до четвертого. У той самий вечір я перекинув контакти і, гортаючи їх, натрапив
