Кенні впіймав мене доволі вдалим боковим у ліву скроню. Я сподівався, що хуліганистий покидьок ушкодив руку.
Міс Гарґенсен видобула пляшечку напроксену.
– Мої особисті запаси. Біллі, набери води.
Біллі приніс мені пластиковий стаканчик. Я ковтнув пігулку, і мені миттєво полегшало. Отака сила навіювання, особливо коли вам навіює розкішна молода жінка.
– Ви троє, робіть як вітер – дуйте звідси, – сказала міс Гарґенсен. – Біллі, зайди до спортзалу й скажи містерові Тейлору, що я повернуся за десять хвилин. Дівчата, ходіть надвір і виглядайте Крейґового батька. Помахайте йому, щоб під’їхав до вчительського входу.
Вони пішли. Міс Гарґенсен нахилилася до мене, досить близько, щоб я вловив запах її парфумів, котрі були дивовижні. Я закохався в неї. Я знав, що це шмаркляво, але не міг нічого вдіяти. Вона підняла два пальці.
– Будь ласка, не кажи, що ти бачиш три пальці чи чотири.
– Ні, всього два.
– Гаразд. – Вона вирівнялася. – То був Янко? То був він, так?
– Ні.
– Я тобі на дурепу схожа? Кажи правду.
Вона мені була схожа на красуню, але я навряд чи насмілився б так сказати.
– Ні, ви не схожі на дурепу, але то був не Кенні. І це добре, тому що, розумієте, якби то справді був він, його б, напевне, арештували, коли вже він виключений зі школи. Тоді був би суд, на який мені довелось би піти й розказати, як він мене побив. І всі б знали. Подумайте, як це було б соромно.
– А коли він ще когось поб’є?
Тоді я подумав про містера Герріґена – можна сказати, викликав його дух.
– То їхня проблема. Мене обходить тільки те, щоб він дав спокій мені.
Вона спробувала насупитися. Натомість її губи вигнулися в широку усмішку, і я закохався в неї ще дужче, ніж коли-небудь.
– Який холодний розрахунок.
– Я просто хочу прожити, – сказав я. І то була щира душевна правда.
– Знаєш що, Крейґу? Думаю, ти проживеш.
Тато приїхав, оглянув мене і похвалив роботу міс Гарґенсен над моїм обличчям.
– Я в минулому житті була секунданткою одного знаного боксера, – сказала вона.
Я засміявся. Жоден з них не згадував про можливість поїхати до травмпункту, тож мені полегшало.
Тато повіз нас чотирьох додому, і ми пропустили другу половину танців, але ніхто не заперечував. Біллі, Марджі й Реґіна отримали набагато цікавіші враження, ніж від махання руками в повітрі під Бейонсе чи Джея-Зі. Що ж до мене, я раз за разом переживав той блаженний струс, що прокотився рукою, коли мій кулак увігнався під око Кенні Янко. Від цього мав залишитися шикарний ліхтар, і мені було цікаво, як він його пояснюватиме. «Еее, я вдарився об двері. Еее, я вдарився об стіну. Еее, я дрочив, і рука зіслизнула».
Коли ми дісталися додому, тато знову спитав, чи знаю я, хто то був. Я сказав, що ні.
– Не впевнений, що вірю тобі, синку.
Я змовчав.
