(молодим учителям випадала така честь, тому що, як ви можете здогадатися, це була місцева традиція). Я чув, як вдалині стріляє пробитий глушник якоїсь машини на шосе 96. І відчував жар на свіжоздертих долонях, бо Кенні Янко штовхнув мене на асфальт стоянки.
– Ану вставай, – сказав він. – Працювати пора.
Я підвівся. Глянув на долоні й побачив, що на них виступила кров.
На одній з припаркованих машин стояв пакунок. Він узяв його й простягнув мені.
– Начистиш мені чоботи. Зробиш це – і ми квити.
– Іди в сраку, – сказав я й дав йому в око.
Усе до дрібниць, розумієте? Я пам’ятаю кожен його удар – загалом п’ять. Пам’ятаю, як від останнього полетів спиною об шлакоблокову стіну і як наказав ногам тримати мене, а вони відмовилися. Я повільно сповзав униз, доки не всівся дупою на щебінь. Пам’ятаю, як ізсередини тихо, але чутно «Блек Айд Піс» співали свою «Бум-бум-пеу». Пам’ятаю, як Кенні стояв наді мною, важко дихаючи, а тоді сказав: «Розкажеш комусь – і тобі смерть». Але з усього того я найкраще пам’ятаю – і ціную – ту неземну, дику насолоду, яку відчув, коли мій кулак приклався до його обличчя. То був єдиний мій удар, що пройшов, але добрячий.
Бум-бум-пеу.
Коли він пішов, я витягнув з кишені телефон. Переконавшись, що він не розбився, я набрав Біллі. Не зміг придумати нічого іншого. Він відповів на третій дзвінок, перекрикуючи репера Флоу Райду. Я сказав йому вийти надвір і привести міс Гарґенсен. Не хотілося залучати вчителів, але хоч у мене в голові добряче дзвеніло, я розумів, що це все одно доведеться зробити, тож вирішив, що краще вже з самого початку. Я подумав про те, як дав би цьому раду містер Герріґен.
– Чого? Що трапилося, чуваче?
– Мене хтось побив, – сказав я. – Краще я не йтиму всередину. Поганенько виглядаю.
Він вийшов через три хвилини, привівши не тільки міс Гарґенсен, але й Реґіну з Марджі. Друзі перелякано дивилися на мою розбиту губу і роз’юшений ніс. Одяг теж заляпало кров’ю, а сорочка (геть нова) розірвалася.
– За мною, – сказала міс Гарґенсен. Її ніби не стривожили кров, синець на щоці й губи, що почали надуватися. – Всі.
– Я не хочу заходити, – сказав я, маючи на увазі спортзал. – Не хочу, щоб на мене глипали.
– Розумію, – сказала вона. – Сюди.
Вона повела нас до входу з табличкою «ТІЛЬКИ ДЛЯ ПЕРСОНАЛУ», відімкнула його, впустила нас і повела до вчительської. Там не було нічого розкішного, я бачив кращі меблі на газонах у Гарлоу, коли люди проводили дворові розпродажі, але там були крісла, і я сів в одне. Вона знайшла аптечку й послала Реґіну до вбиральні по холодну ганчірку до мого носа, про котрий вона сказала, що він не схожий на зламаний.
Реґіна вийшла звідти вражена.
– Там крем для рук від «Аведи»!
– То мій, – сказала міс Гарґенсен. – Намасти собі, якщо хочеш. Приклади оце до носа, Крейґу.
