Ґ. принесла чай до столу, по великому кухлю кожному, а між ними поставила тарілку з вівсяним печивом.
– Він їх так любив, – сказала місіс Ґроґен.
– Ага. Казав, що вони наводять у його кишках лад.
Це її розсмішило. Я взяв одне печиво і вкусив. Жуючи, я подумав про уривок з Першого послання до Коринтян, котрий прочитав на зборах методистської молоді у Чистий четвер і на великодній службі лиш кілька місяців тому: «І віддавши подяку, він розломив його і сказав: візьміть і їжте – це тіло Моє, для вас ламане: отак робіть, про мене згадуючи». Печиво не було причастям, і преподобному така думка точно здалася б богохульною, але я все одно був радий, що жую його.
– Він і про Піта подбав, – сказала вона, маючи на увазі Піта Боствіка, садівника.
– Добре, – сказав я і потягнувся по ще одне печиво. – Хороший він був чоловік, правда?
– Ох, не знаю, – сказала вона. – Він точно роздавав чесно, але горе тому, хто був у його поганому списку. Ти не пам’ятаєш Дасті Білодó, га? Мабуть, ні. Ти навряд чи його згадаєш.
– З тих Білодо, що живуть у парку трейлерів?
– Так, із тих, що коло лавки, але не думаю, що Дасті зараз серед них. Він уже давненько подався своєю дорогою десь інде. Був садівником до Піта, але не проробив ще й восьми місяців, як містер Герріґен упіймав його на крадіжці й звільнив на місці. Не знаю, скільки він потягнув і як містер Герріґен дізнався, але звільненням усе не закінчилося. Ти точно знаєш дещо з того, що містер Г. дав цьому містечку і як він тут допомагав, але Муні не розказав і половини – мабуть, тому що в нього годинник цокав. Благодійність корисна для душі, але вона також дає людині владу, яку містер Герріґен використав проти Дасті Білодо.
Вона похитала головою. Почасти, як мені здалося, від захоплення. Була в неї така жорстка жилка янкі.
– Сподіваюся, він поцупив зі столу містера Герріґена, з шухляди зі шкарпетками чи звідки там іще бодай кілька сотень, бо то були останні гроші, які він здобув у містечку Гарлоу в окрузі Касл, штат Мейн. Після того він не зміг би отримати й роботи вигрібальника курячого лайна з сараю старого Доренса Марстеллара. Містер Герріґен про це подбав. Він роздавав чесно, але якщо ти не робив те саме, то Боже тобі поможи. Бери ще печива.
Я взяв наступне.
– І пий чай, хлопчику.
Я відпив.
– Ма’ть, далі розберуся з горішнім поверхом. Поки що не зніматиму геть простирадла, а тільки переміню. Як думаєш, що буде з будинком?
– Ох, я не знаю.
– І я не знаю. Геть гадки не маю. Не уявляю, щоб хтось його купив. Містер Герріґен був один такий, і те саме можна сказати про… – вона широко розвела руки, – …про все оце.
Я згадав про скляний ліфт і вирішив, що вона має рацію.
Місіс Ґ. взяла ще печива.
– А хатні рослини? Що з ними робить?
– Я б забрав кілька, якщо можна, – сказав я. – А про решту не знаю.
– Я теж. І холодильник повний. Думаю, ми могли б розділити його на трьох – ти, я і Піт.
