вниз повз нас. Вони побачать сільського хлопця з Гарлоу на колінах із ганчіркою, щіткою і банкою крему. Чутка розлетиться швидко. І я все одно міг би це зробити, бо пацан був набагато більший і мені не подобався вираз його очей. «Я з радістю з тебе лайно виб’ю, – казав той погляд. – Тільки дай мені привід, новенький».
Тоді я подумав про те, що сказав би містер Герріґен, якби побачив мене на колінах, коли я сумирно начищатиму черевики цього йолопа.
– Ні, – сказав я.
– Краще не роби такої помилки, тобі не сподобається, – сказав він. – Повір мені, гімнидло.
– Хлопці? Чуєте, хлопці? У вас усе гаразд?
То була міс Гарґенсен, моя вчителька природознавчих предметів. Вона була молода й гарна, навряд чи давно після коледжу, але мала ауру впевненості, котра повідомляла, що вона не терпітиме ніякого лайна.
Здоровань похитав головою: жодних проблем.
– Усе добре, – сказав я, повертаючи пакунок власнику.
– Як тебе звуть? – спитала міс Гарґенсен. Дивилася вона не на мене.
– Кенні Янко.
– А що у твоєму пакунку, Кенні?
– Нічого.
– У тебе ж там не набір інструментів для якоїсь посвяти?
– Ні, – сказав він. – Мені треба на урок.
Мені теж було треба. Юрба учнів унизу порідшала, і скоро мав пролунати дзвінок.
– Я впевнена, що тобі треба, Кенні, але зажди секунду. – Вона перемкнула увагу на мене. – Ти Крейґ, правильно?
– Так, мем.
– Що в тому пакунку, Крейґу? Мені цікаво.
Я подумав, чи не розказати. Не через якісь скаутські побрехеньки про «чесність – це найкраща політика», а тому що він налякав мене і тепер це мене вибісило. І (можу визнати) тому що міг покласти цьому край руками дорослого. Тоді я подумав: «як би містер Герріґен дав цьому раду? Чи видав би він його?»
– Рештки його обіду, – сказав я. – Пів сендвіча. Він спитав, чи не хочу я доїсти.
Якби вона взяла пакунок і зазирнула, то ми обоє вскочили б у халепу, але ні… хоча б’юсь об заклад, що вона знала. Знала, але просто сказала нам іти на урок і поклацала геть на своїх навряд чи доречних у школі підборах середньої висоти.
Я рушив униз сходами, і Кенні Янко знову вхопив мене.
– Краще б ти їх таки начистив, новенький.
Це мене ще більше вибісило.
– Я щойно врятував твою сраку. Ти мав би подякувати.
Він залився фарбою, що виставило його нашкірні вулкани не в найкращому світлі.
– Краще б ти їх начистив. – Він рушив геть, а тоді розвернувся, і досі тримаючи свій дурний паперовий пакунок. – У сраці я бачив подяку, новенький. І тебе теж.
Через тиждень Кенні Янко завівся з містером Арсено, вчителем праці, і жбурнув у нього кельмою. За перші два роки в середній школі Кенні відсторонювали від навчання не менш ніж тричі – після сутички з ним на сходах я дізнався, що про нього мало не
