style="font-size:15px;"> – Але я не дістав оцінок.
– Що ж, ти цього ще не знаєш.
– Я цілком упевнений, сер. Я не з’явився на половину іспитів.
Він разок легенько стукнув мене по коліні кулаком, а потім передумав.
– Що ж, навіть якщо ні, є речі, якими ти можеш зайнятися. Почни заново, роби щось менш традиційне. Такі хлопці, як ти, з талантами…
Я досі плекав ту похвалу, якою він щедро винагородив мій вулканічний проєкт: «останнє слово, найновіше в сукупному дослідженні вулканів», наче я відкрив якусь фундаментальну істину, що роками оминала вулканологів. Але це був замалий гачок, щоб вішати на нього слово «талант».
– Ні, я влаштуюся працювати на повний день, сер. Дав собі час до вересня, а тоді…
– Я досі пам’ятаю ті вулкани. Подвійне штрихування було пречудове.
– Багато часу минуло з тих вулканів, – я знизав плечима й несподівано, із соромом усвідомив, що якийсь важіль зрушено, і я можу розплакатися. Спитав себе, чи не рвонути мені зараз драбиною вгору?
– Але, можливо, ти міг би цим якось скористатися.
– Вулканами?
– Малюванням, графічним дизайном. Якщо хочеш поговорити зі мною про це, коли надійдуть результати…
Чи не дертися на ту драбину, просто відштовхнути його? Тут недалеко падати.
– Справді, у мене все буде добре.
– Гаразд, Чезе, усе добре, але дозволь відкрити тобі таємницю… – він хитнувся до мене, і я відчув запах світлого пива з його рота. – Ось що. Не має значення. Все це, що зараз відбувається, неважливо. Тобто, це важливо, але не так, як ти гадаєш, а ти молодий, дуже молодий. Можеш вступити до коледжу, або повернутися, коли будеш готовий, але в тебе так. Багато. Часу. О хлопче… – він із чарівною усмішкою притулився щокою до дерев’яної рами. – Якби я прокинувся, і мені знову було шістнадцять, о хлопче…
І, дякувати богові, тільки-но я зібрався відстрибнути, як міс Бутчер знайшла стробоскоп і увімкнула його довгим-довгим спалахом. Здійнявся вереск і раптове заворушення в юрбі, утворилося панічне коло, і в блиманні світла й під звук «М-м-м-боп!» Деббі Варвік закашляла й вивергнула біле, як магнезія, блювотиння, заляпавши туфлі в кілька швидких стоп-кадрів, наче в якомусь пекельному кіно, а її притиснута до рота рука лише розширила поле потрапляння, як буває, якщо затиснути пальцем шланг. Нарешті вона лишилася згорблена й самотня посеред кола підлітків, які реготали й верещали водночас. Лише тоді міс Бутчер вимкнула стробоскоп і навшпиньки увійшла в коло, щоб потерти спину Деббі самими кінчиками пальців своєї витягнутої руки.
– Якась «Студія 54»[2], – промовив містер Гепберн, спішно спускаючись із поперечин. – Забагато світломузики, бачиш?
Музику зупинили, доки діти терли свої ноги наждачними рушниками, а Паркі, з обслуговування будівлі, підійшов розкидати тирсу й дезінфектант, що тримав під рукою для вечірок.
– Лишилося двадцять хвилин, пані та панове, – сказав містер Гепберн,
«Студія 54» – нічний клуб, що діяв у Нью-Йорку у 1977—1986 рр.; усесвітньо відомий завдяки зірковим відвідувачам та шаленим вечіркам із дискотекою і наркотиками.
