і наполегливішим, наче хтось намагався розблокувати степлер.
Натомість поцілунок із Шерон Фіндлей був наче напад сердитої, оскаженілої акули з роззявленою пащекою, коли ми обоє були втиснуті у спинку дивана. Гарпер володів власним лігвом – бетонним бункером на цокольному поверсі його будинку, що мав певну скандальну славу й вечорами п’ятниць нагадував бомбосховище маєтку «Плейбоя». Тут Гарпер виголошував промови про ексклюзивні, екстравагантні «вечірки DVD», скупо розливаючи світле пиво власного виробництва, приправлене розчинним аспірином – оливкою в нашому мартіні, – щоб пити крізь соломинку, і досить міцне, щоб відправити нас валятися за диваном, цілуючись серед грудок пилу й дохлих мух. Ніколи раніше я не усвідомлював так добре, що язик – це м’яз, могутній м’яз без шкіри, наче нога морської зірки, і коли мій язик намагався чинити опір язику Шерон, вони боролися, наче двоє п’яниць, що намагаються протиснутись одне повз одного в коридор. Щоразу, як я намагався підняти голову, її знову вчавлювало в запилюжену підлогу тією силою та рухом, якими можна було б вичавити сік із грейпфрута. Я зберігаю певний спогад про те, що коли Шерон Фіндлей ригнула, мої щоки роздулися, а коли ми нарешті відсторонились одне від одного, вона витерла рота всією своєю рукою. Цей досвід залишив мені потрясіння, зведені щелепи, два маленькі розриви в кутку рота й третій – на корені язика, а ще відчуття нудоти від (за найскромнішою оцінкою) пів пінти чужої слини. Але я був також дивно збуджений, наче після якогось нездорового атракціону, тож не був упевнений, чи хочу повторити все це негайно, чи більше ніколи в житті.
Дилема втратила актуальність, коли згодом тієї ж ночі вона зійшлася з Патріком Роджерзом. Зараз ми проминули їх на танцмайданчику, пожираючи одне одного очима під казенною блискучою кулею. Я відчув ще одну вологу цятку в себе на шиї, а тоді шепіт довжиною в речення, якого не розчув через музику.
– Вибач?
– Я сказала… – але вона знову бурмотіла мені в шию і я зміг розібрати лише слово «ванна».
– Я тебе не чую…
І знов якесь «мур-мур-ванна». Я спитав себе, чи, бува, не каже вона, що мені треба помитися? Якби тільки звук зробили тихіше.
– Вибач, ще раз?
Емілі пробурмотіла.
– Гаразд, – мовив я, – останній раз.
Емілі відірвала обличчя від моєї шиї і зиркнула на мене зі справжньою злістю.
– Чорт забирай, я сказала, що думаю про тебе у ванній!
– О. Справді? Дуже тобі дякую! – сказав я, але цього здалося недостатньо, тому додав: – Я теж!
– Що?
– Я теж!
– Ні, не думаєш! Просто… а, просто забудь це. О Господи Ісусе! – вона застогнала і знов опустила голову, але тепер у нашому повільному танці була злість, і ми обоє відчули полегшення, коли пісня скінчилася. Збентежені раптовою тишею, парочки відступили геть, їхні обличчя блищали й усміхалися.
