по пояс, коричнево-зеленим, пересипаним червоними цятками маків і блакитними… чогось іншого. Іван-чаю? Волошок? Я гадки не мав, але лука була нездоланно приваблива, тож я перетягнув велосипед через дерев’яний перелаз і поїхав далі, розтинаючи високу траву. Моїм очам відкрилася розкішна дерев’яна садиба, та, яку я помітив із кільцевої дороги, по нижньому краю обсаджена англійським садом. Я раптом відчув, що вдираюся на чужу територію, тож зліз із велосипеда й далі йшов пішки, доки не опинився у природній низовині, де можна було засмагати, курити й читати щось жорстке.
Величезна кількість вільних годин призвела до того, що вперше в житті я вдався до читання. Почав із трилерів і романів жаху з татової колекції – із загнутими кутками, зморщеними після ванни або пляжу сторінками, на яких секс пришвидшеними темпами чергувався з насильством. Спочатку книжки були другорядною розвагою (читати про секс і насильство було як слухати футбол по радіо), але скоро я щодня ковтав по роману, забуваючи їх майже одразу, окрім «Мовчання ягнят» і Стівена Кінга. Незабаром я доріс до меншого, трохи лячного відділення батькової бібліотеки під назвою «Наукова фантастика»: потертих примірників Азімова, Балларда і Філіпа К. Діка. Не можу сказати, звідки це прийшло, але я бачив, що ці книжки написані в іншому регістрі, ніж ті, що про велетенських щурів. І роман, який я щодня носив у сумці, почав здаватися мені захистом від нудьги, алібі для самотності. Було в цьому щось від утечі – читати у присутності друзів було б наче взяти флейту чи затанцювати сільський танок, – але тут мене ніхто не побачить. Тож сьогодні я дістав примірник «Бійні номер п’ять» Курта Воннеґута, обраний через слово «бійня» в заголовку.
Якби я покачався тут трохи в траві, то міг би зробити такий собі військовий бліндаж, невидимий із будинку нагорі чи з міста внизу. Прагнучи душевності, я вдивлявся у краєвид, пейзаж, що нагадував модель залізниці, де все було близько одне до одного: радше плантації, ніж ліс, резервуари, ніж озера, стайні, розплідники й собачі конури, ніж молочні ферми та вівці, що блукають. Пташиний спів змагався з ревом автомагістралі і дзижчанням електричних стовпів над головою, але з відстані це здавалося не таким уже поганим місцем. Із відстані.
Я зняв футболку й ліг, затягнувшись цигаркою, яку цього дня мав при собі, а потім, затуливши книгою очі від сонця, почав читати, раз у раз роблячи паузи, щоб струснути попіл із грудей. Високо вгорі за сталою схемою кружляли літаки з Іспанії та Італії, Туреччини та Греції, з нетерпінням чекаючи на посадку. Я прикрив очі й спостерігав, як плавають волокна проти екрана моїх повік, намагався простежити за ними до межі свого зору, де вони стрімко тікали, мов риба у струмку.
Коли я прокинувся, сонце стояло в зеніті, і я відчув важкість у голові й миттєво запанікував від ухкання і мисливських окриків із пагорба: банда. Вони з’явилися, щоб уполювати мене? Ні, я почув шерех трави й панічне задихання їхньої жертви, що тікала з пагорба в моєму напрямку. Я вдивився крізь високу траву. На дівчині
