розмовляємо…
– Шукаємо спільну мову, ламаємо кордони…
– Це дуже зворушливо.
– То як, на твою думку, ти склав свої іспити?
На щастя, ми вже досягли території великого будинку, за іржавими металевими воротами відкривалася строката галявина з величезною дерев’яною садибою позаду, достатньо приголомшливою, щоб дати привід відволіктися.
– Мене туди пустять?
– На землю господині? Так, авжеж, юначе.
Я притримав ворота для неї, а тоді завагався.
– Я не можу видертися на той пагорб без тебе, – сказала вона. – Ти у прямому сенсі моя опора.
Ми пішли далі, перелізаючи через осілі земляні насипи під назвою «ха-ха» – водночас джерело кволих жартів і відповідь на них, починаючи з 1700-х. Зблизька декоративні сади виявилися ріденькими й вигорілими на сонці; висохлі трояндові клумби, колючий, побурілий зверху кущ вовчих ягід.
– Бачиш? Це славетний лабіринт.
– Чому ж ти там не сховалася?
– Я не аматорка!
– Що це за будинок такий – із лабіринтом?
– Шикарний. Ходімо, представлю тебе господарям.
– Мені треба вертатися, мій велик досі там, унизу…
– Ніхто не поцупить твого велика. Ну ж бо, вони справді милі. До речі, тут є люди з твоєї школи, можеш привітатися.
Ми йшли через галявину у двір. Я вже чув голоси.
– Мені справді треба додому.
– Просто привітайся, хвилинна справа.
Я вже помітив, як вона обвила рукою мою руку – для підтримки чи, може, щоб не дати мені втекти, і за мить ми опинилися на центральному подвір’ї з двома столами на козлах, уставленими їдлом, і зграєю з близько десяти незнайомців, що сиділи спинами до нас, – таємничі закриті ритуали Компанії.
– Он вона! – проревів червонощокий молодик у незаправленій сорочці без коміра, відкидаючи велике пасмо з очей. – Чемпіонка повертається!
Він був мені звідкілясь знайомий. Аж тут усі учасники шабашу розвернулися з радісними криками та оплесками, доки дівчина шкутильгала до них.
– Боже мій, що сталося? – спитав молодик, беручи її під руку, а літня жінка з підстриженим сивим волоссям нахмурилася і щось процідила, наче травма була моїх рук справою.
– Я впала, – пояснила дівчина. – Цей хлопець допоміг мені повернутися. Пробач, не знаю твого імені.
– Це Чарлі Льюїс, – сказала Люсі Трен, в’єтнамська дівчина з Мертон-Ґрейндж, стиснувши губи у щирій неприязні.
– Чорт забирай, це ж Чарлі Льюїс! – викрикнув інший голос. Гелен Бівіс хихикнула й тильним боком долоні змела до рота салатне листя. – Геть звідси, психу!
– Я просто катався на велику в полі, і…
– Привіт, Чарлі, ласкаво просимо на борт! – озвався Малюк Колін Смарт, єдиний хлопець у шкільному драмгуртку, а молодик із гривкою вже маршував до мене, із темними плямами під пахвами, простягаючи руки з такою рішучістю, що я відступив на крок до стіни.
– Привіт,
