усміхненим молодиком із великим пасмом волосся на очах і худорлявою жінкою того ж віку із чорним волоссям, міцно стягнутим на потилиці. Перед ними загрозливо темнів касетний плеєр.
Містер Паско двічі плеснув у долоні.
– Заспокойтеся всі. Ллойде, термін «усі» тебе стосується. Чи ти володієш унікальними якостями, досі не розкритими? Ні? Тоді вгамуйся. Негайно. Сьогодні я хотів би представити вас нашим особливим гостям – особливим своїми досягненнями, особливим своїми амбіціями…
– Особливим своїми потребами, – вставив Гарпер, і я пирснув.
– Льюїсе! Чарльзе Льюїсе, що з тобою?
– Вибачте, сер! – я втупився в підлогу, а тоді знову підняв очі й помітив, що молодик на сцені усміхається безпосередньо мені. Він змовницьки підморгнув. Я ненавидів цю манеру.
– Наші гості – випускники Оксфордського університету! Вони тут, щоб розповісти вам про дуже захопливий проєкт, тож, будь ласка, привітайте у Мертон-Ґрейндж… хвилинку… – він звірився зі своїми записами. – Айвора та Аліну з… – ще одна перевірка. – Театрального кооперативу «П’ять сажнів»!
Айвор з Аліною так рвучко стрибнули вперед, що їхні стільці від’їхали назад по паркеті.
– Як справи, діти? Все добре? – крикнув Айвор, опецькуватий і лупатий, схожий на розбещеного королівського спанієля. «Добре», – пробурмотіли ми, але Айвор поводився в зухвалій і лестивій манері, знайомій нам із дитячих телешоу. Він приклав руку до вуха.
– Я вас не чую!
– Ще й як у біса чує, – сказав Фокс. – Це трюк.
– Хитрість, – уточнив Ллойд. – Підступна хитрість.
– Спробуймо ще раз! Як справи?
Ми мовчали.
– О, як сумно! – сказала Аліна, опускаючи кутики рота й схиляючи голову набік.
– Господи Ісусе, їх двоє, – мовив Ллойд. Однак Аліна мала європейський акцент, напевно, чеський або угорський, що надавало їй інтриги в наших очах – така собі вамп.
– Ми тут, щоб розповісти вам про дивовижну можливість, – сказав Айвор, – яка відкривається перед вами цього літа – величезний проєкт, від якого ми у захваті. Скажіть мені, хто з присутніх чув про пана Вільяма Шекспіра? Оце й усе? Треба ж, які сором’язливі. Гаразд, спробуймо так: хто з присутніх ніколи не чув про пана Вільяма Шекспіра? Лебідь із берегів Ейвона[3]! Бард! Ворона-вискочка[4]! Бачите – ви всі про нього чули!
– А хто з присутніх може процитувати нам що-небудь із Шекспіра? – спитала Аліна.
Одна рука злетіла дороги. Сукі Джуелл, помічниця старости.
– Бути чи не бути, – прошепотів Гарпер.
– Бути чи не бути! – вигукнула Сукі.
– Ось питання! Дуже добре! «Гамлет»! Хтось іще?
Із передніх рядів залу діти з купонами на книжки вигукували:
– О бідолашний Йорик!
– Що бачу я! Кинджал!
– Зима наших звад!
– Краще
Лебідь із берегів Ейвона – одне з прізвиськ Шекспіра, вигадане поетом Беном Джонсоном.
«Ворона-вискочка» – ще одне прізвисько Шекспіра, яке походить зі слів його сучасника Роберта Ґріна, котрий у своєму трактаті назвав Шекспіра «вороною-вискочкою в окрасі нашого пір’я».
