перш ніж я доїхав до перехрестя і звернув до міста, її обличчя почало танути, немов незакріплена фотографія, – форма носа, відтінок синього, сколотий зуб, великий вигин черепа, точне розташування цяток і ластовиння; як я міг запам’ятати? Я мав тривіальну ідею намалювати її, щойно доїду додому, – кілька штрихів, один жест, те, як вона осмикує ззаду свою джинсову спідницю або закладає гривку за вухо. Доти я зосереджувався переважно на зомбі та інопланетних комахах. Напевно, Френ Фішер стала для мене першим серйозним сюжетом, «чимось справжнім», що радила намалювати Гелен, і я і далі потроху збирав докупи її риси, подібно до того, як намагаються запам’ятати телефонний номер – «форма носа, відтінок синього, сколотий зуб, вигин, розташування»…
Номер телефону. Чому я не попросив у неї номер телефону? Це все, що було мені потрібно. Візьму його наступного разу, коли побачу її.
Наступного разу.
Пам’ятаю, як відчув величезний наплив ревності до її хлопця, не знаючи, хто він та чи існує взагалі. Звісно, у неї мав бути хлопець, адже кожна дівчина із Четсборна ходила з хлопцем рівнозначної краси та статусу, постійно займаючись цим у басейнах їхніх батьків або на вгашених безсонних ночівлях. У Мертон-Ґрейндж теж були діти, які мали «стосунки», але ті швидко перетікали в якусь пародію на сімейне життя, із чаєм на колінах перед телевізором та ходінням крамницями, мов у пастці занадто старанної гри в маму й тата. Діти із Четсборна, навпаки, були розбещені, шалені й вільні, як золота молодь із «Втечі Лоґана» або учні-іноземці за обміном. З усіх маркерів на шляху до дорослості – голосування, водіння машини, законного вживання алкоголю – найбільш невловимим для хлопця з Мертон-Ґрейндж було побачити бретельку бюстгальтера й не смикнути її. Не бути козлом: великий ритуал переходу, який нам ще належало подолати. Навіть якщо вона була сама, чого б це Френ Фішер зацікавилась таким хлопцем, як я?
Нарешті прийшло усвідомлення, що всі ті емоції, на які я міг навмання вішати ярлик «кохання», були такі ж малозначущі й неактуальні, як коробка дитячих іграшок. Бекі Бойн, Шерон Фіндлей, Емілі Джойс – про що я раніше думав? Це була цілковито нове почуття, і якщо зарано було ще називати це коханням, то я готовий був назвати це надією.
Ніщо із цього не можна було казати вголос – та й кому? – і, до того ж, я мав небагато часу, щоб розмірковувати над цим, адже, повернувшись на Текерей-Кресент, я побачив новенький червоний «Міні» і в його задньому вікні – обличчя моєї сестри Біллі, яка підіймала очі від своєї книжки.
Мама приїхала в гості.
Мама
Коли я був маленький – і ця історія ще здавалася правдоподібною, – батьки не раз розповідали мені про те, як закохалися. Вони були студентами: мати навчалася на медсестру, а батько проходив курс бухгалтерського обліку, який практично покинув, щоб грати на саксофоні в ансамблях коледжу різної якості, цього разу – «Воло», панк-фанк чи фанк-панк, у складі п’яти учасників,
