починається кожен день.
Батьки стали нам чужинцями, наче їх викрали й перепрограмували у ворогів. Я завжди вважав, що з віку, скажімо, двадцяти одного до шістдесяти п’яти, коли офіційно старішають, дорослі лишаються переважно однаковими, і батьки зокрема. Хіба це не визначення дорослості – кінець змін? Хіба не їхня робота – бути постійними? А тепер мій батько, відомий своєю здивованою, розгубленою м’якістю, ставав усе злішим – емоція, якої дотепер ми майже не спостерігали. Маючи в розпорядженні забагато часу, він не на жарт перейнявся «облаштуванням житла», намагаючись замінити закіптюжене дзеркало у ванній, слухові вікна, що протікали, душову штангу, що постійно падала. Кінцем ложечки він угвинчував полиці в гіпсокартонні стіни, а утворені через це шпарини латав шпаклівкою, замішаною в мисці з-під каші, – наносив ножем для масла, а відтак забивав мийку залишками шпаклівки, і тоді двері грюкали з новою силою, нові крики лунали крізь тонкі стіни.
Реакцією мами на весь цей тиск було зібратися із силами й розірвати пута. Без жодних, здавалося, зусиль вона отримала роботу в місцевому гольф-клубі, де допомагала координувати заходи – весілля, річниці, вечірки з нагоди сімдесятиріччя. Це був один із тих закладів, які мама колись відкидала як провінційні та міщанські. Але вона завжди була діяльною, вміла переконувати й виявляти надзвичайну чарівність, і гроші тут платили набагато кращі за ті, яких вона могла сподіватися в лікарняних палатах. Якщо ви працювали нічну зміну в переповненому геріатричному відділенні, казала вона їм, то щорічними зборами клубу Ротарі вас не налякаєш. Власне, це практично те саме! Таким був її задум, і він спрацював, а ми звикли до того, що суботнього ранку мама взуває пару туфель на високому підборі, і звикли чути, як повертається її машина в неділю на світанку. Вона почала фарбувати нігті й прасувати блузку перед телевізором. Блузку! Сама думка про те, що мама володіє такими речами, як блузка, комбінація, спідниця-олівець, органайзер, власна електронна адреса (вперше, коли я почув про таку річ), була химерною, але із цим можна було жити, якщо завдяки їм ми менше переймалися рахунками за електрику. Напевно, можна було навіть звикнути до теперішньої занепокійливої присутності вдома батька, несамовитої та маніакальної веселості, з якою він подавав нам сніданок, перевіряв домашнє завдання, ходив по великі закупи. Ми переводили подих, знову ставали на ноги.
Та все ж глибокий неспокій висів у повітрі, і ми з Біллі лежали на наших койках, крутячись від тривоги, доки слухали голоси, якими він по черзі гаркав, скрикував, утішав.
– Гадаю, тато божеволіє, – сказала якось уночі Біллі. – Божевільний тато.
І це стало нашим таємним паролем для тих моментів, коли ми помічали, як він просто стоїть і нерухомо дивиться, дивиться.
Мама не здавалася. Заводила нових друзів, працювала більше годин. Вона здобувала похвалу й перепрацьовувала, змінювала одяг та зачіску, а тато це бачив і ставав нетипово злим і саркастичним. Вона завжди твердо й без сентиментів відстоювала ліві погляди. Нині ж її цікавило,
