заради всього святого…
…і я обернувся вчасно, щоб побачити, як вона шкутильгає до мене, із погнутою паперовою тарілкою, з якої сипалася їжа, лишаючи слід. Я зачекав біля воріт.
– Послухай, – сказала вона, сміючись, – через тебе я розсипала свій кус-кус.
Вона струснула залишки чогось розсипчастого на траву.
– Кус-кус на ха-ха. Чорт забирай, це, мабуть, найбуржуазніша річ – хай там як, я лише хотіла подякувати тобі. За те, що виручив мене.
– Все добре.
– Упевнений, що не хочеш лишитися?
– Я не актор.
– Повір мені, я тут тиждень, і тут ніхто не актор, включно зі мною. Це лише… розвага, розумієш? Почнімо з того, що це лише театр «Спорт» та імпровізація. Розумію, назва не надто виграшна …
– Я справді не можу…
– Тобто «театр» і «спорт» – це не ті слова, які хочеш бачити разом.
– Вибач, мені треба…
– Але наступного тижня ми починаємо ставити п’єсу. «Ромео і Джульєтта».
– Це не для мене.
– Бо це Шекспір?
– Усе це – не мій…
«Тільки не кажи знову “стиль”».
…
…
– Стиль.
– Гаразд. Добре. Шкода. Приємно було познайомитися.
– З тобою теж. Може, якось побачимось?
– Так, якщо прийдеш завтра! Ні? Гаразд, – вона почала обтрушувати свою босу ногу. – Чортів кус-кус. Я навіть не люблю кус-кус. Дев’ята тридцять, якщо передумаєш. Ти не пошкодуєш. Хоча хтозна. Я маю на увазі, що ти, напевно, пошкодуєш про це, та принаймні…
– Що ж, я краще буду…
– Не спитала, як тебе звати.
– Чарлі. Льюїс. Чарлі Льюїс.
– Приємно познайомитися, Чарлі Льюїсе.
– З тобою теж. Отже.
…
…
– Не спитаєш, як звати мене?
– Вибач, ти?..
– Френ. Як Френсіс. Тобто Френ Фішер. Що я можу вдіяти – мої батьки ідіоти; тобто ні, але все ж таки. Ну, як я вже казала. Дякую тобі. Бувай.
Вона розвернулася і пішла геть, а я дивився, як вона згортає паперову тарілку в клинець, а тоді засовує її до кишені своєї джинсової спідниці. Потім дівчина озирнулася, пересвідчуючись у тому, що, мабуть, знала наперед – що я стежитиму за нею.
– Бувай, Чарлі Льюїсе!
Я підніс руку, і вона зробила те саме. Але я так ніколи й не повернувся, і це було востаннє в житті, коли я бачив Френ Фішер.
Цікаво, де вона зараз?
Перший погляд
Я знаю, де вона зараз. Я таки повернувся, бо ніяк не уявляв собі, що більше не побачу її обличчя, і якщо заради цього треба було пів дня провести в театрі «Спорт», то я готовий був сплатити цю ціну.
Але, можливо, все не зовсім так. Можливо, я забув би її вже скоро. Коли розповідають такі історії – любовні історії, – важко не приписати значущості і невідворотності цілком невинним випадковим
