мабуть, як обирати мить, щоб зістрибнути з некерованого потяга: немає сенсу лишатись та неможливо зістрибнути без болю.
Тож вона трималася. Пам’ятаю, із яким бадьорим, несентиментальним запалом вона виносила ті рештки останньої батькової крамниці, які можна було врятувати, розкладала по коробках припаси, що лишилися, згортала килим, як у репортажах про родини, що оглядають збиток після катастрофічної повені. Пам’ятаю також усмішку, на яку вона спромоглася під час обережно сформульованого оголошення, яким повідомила нам, що ми виїжджаємо з родинного будинку. Продаж вивільнить трохи капіталу (що б це не було) на покриття боргів. Новий будинок, менший, інакший, але цілком приємний, дасть нам усім шанс почати заново. Перевести подих, заново стати на ноги: це був лексикон боксерського рингу, а мама була на ньому тренером, відданим і непохитним, тоді як тато, побитий і в синцях, зсутулився на табуреті в кутку.
Згодом тієї ночі, не в змозі заснути, я спустився й знайшов її на кухні за перебиранням паперів. Прагнучи заспокоєння, я змусив себе промовити це слово.
– То ми… банкрути?
Я побачив, як заціпеніли її плечі.
– Де ти це почув?
– Ви з татом говорили.
– Краще б ти не підслуховував.
– Ви кричали, тож…
Вона простягнула руку через спинку стільця і поманила мене до себе.
– Ну, технічно – так. Не ми, і вже точно не ти, а батько, позаяк бізнес значився на ньому, та насправді – це не катастрофа!
Я дозволив її запевнянням узяти гору наді мною.
– Банкрутство – це лише юридичний термін, спосіб розрахуватися з боргами, коли хтось не може – тобто не не може, а припиняє торгувати. Це чистий аркуш; це означає, що до нас не постукають у двері. Ми просто… ліквідуємо все й віддаємо кожному їхню частку.
– Частку чого?
– Майна, всього, що в нас лишилося для продажу.
Я згадав порепаний килим, полиці, коробку CD-дисків із ярликом «Світова музика». Я не мав особливих ілюзій щодо боржників, і все ж знав, що мій батько патологічно порядний у питаннях грошей. Він вліз у великі борги, щоб урятувати бізнес, і коли кожна з крамниць по черзі закривалася, необхідність сплати боргу вимагала подальшого боргу на таємних кредитних картках, переказу особистих заощаджень на ділові рахунки, доки вже не залишилося що приховувати. Дитиною я крадькома виймав із тарілки овочі, які не бажав їсти, і просто впускав на підлогу. Стратегія мого батька навряд чи була більш витонченою. Він був архітектором піраміди, у якій виявився водночас шахраєм і потерпілим, а коли все це невідворотно розвалилося, так і залишився стояти, ошелешений несплаченими боргами, несплаченою орендою, несплаченими податками. Неспроможність купити собі порцію випивки в пабі була для нього справжньою мукою, а отже, не платити своїм співробітникам… незважаючи на статус «чистого аркуша», пропонованого банкрутством, ця неспроможність
