саме в’їжджала Біллі, повертаючись зі школи.
– Що сталося, Чарлі?
– Піди й подивися на тата.
Її очі широко розчахнулися.
– Чому, що сталося? Що сталося?!
– Йди! – гаркнув я і, озирнувшись, побачив, що вона кинулася навздогін. Моя дванадцятирічна сестра знала, що робити. Я наліг на педалі, забираючись геть із цього району, кільцевою дорогою, коли побачив, що вона нарешті відстала.
Зразкова поведінка
Гольф-клуб був сміховинною будівлею, так само бундючний і пафосний, як і його члени. Вибілений і зубчастий, він був би чудовою локацією для знімання якого-небудь детектива Агати Крісті, якби не теплиця 1980-х, притулена збоку. Під час візитів сюди з матір’ю я потроху зненавидів це місце, запах лосьйону після гоління, джина й тоніка, регіт із бару, класичну музику, рефрен «Блакитного Дунаю», який переслідував тебе навіть у туалеті, де на рівні очей висіли незбагненні карикатури про гольф. Я ненавидів те, як поводилася мама на території клубу, той тон, який вона брала, її сміховинний жилет. «Поводься зразково», – казала вона. Я не схильний був до поганої поведінки, але від тих слів хотілося вихопити важку ключку в одного з покидьків у вестибюлі й заходитися трощити вази з ароматичними сумішами, пакетики шотландського печива, бокові дзеркала «БМВ» та «Рейндж Роверів» на автостоянці, які зараз я обсипав гравієм, зістрибнувши з велосипеда й кинувши його, не встигли колеса зупинитися, а сам метнувся у вестибюль.
– Перепрошую, я можу вам допомогти? Ви когось шукаєте? Перепрошую, юначе! Юначе, стійте! – Секретарка хряснула по дзвінку – дінь-дінь-дінь! – а я тим часом озирнувся ліворуч-праворуч і побачив, як від бару наближається мама – цок-цок-цок – тією бадьорою дрібною ходою у спідниці-олівці, усміхаючись – усміхаючись! – наче я приїхав обговорити ціни на корпоративну різдвяну вечірку з танцями.
– Дякую, Дженет, я із цим розберуся. Привіт, Чарлі…
– Тато каже, що ти пішла з дому.
– Ми маємо це тут обговорювати? – Вона взяла мене за лікоть і повела крізь вестибюль…
– Це правда?
…мов охоронець – так, ніби мене впіймали на магазинній крадіжці й тепер відчиняють двері до конференц-залів і кабінетів, шукаючи, де б мене сховати…
– Я залишила тобі листа, Чарлі. Ти читав того листа, Чарлі?
– Ні, я приїхав одразу сюди.
– Що ж, я просила його віддати тобі листа.
…і, побачивши, що всі кімнати зайняті, вона всміхалася своєю професійною усмішкою і рішуче зачиняла кожні двері.
– Мамо, це правда? – я викрутив лікоть із її захвату. – Скажи мені!
Її усмішка ослабла. Вона взяла мене за руку і, міцно тримаючи її, на мить торкнулася своїм чолом мого, а тоді різко глянула ліворуч, праворуч, відтак на двері позаду нас, важко привалившись до них плечем, і завела мене до глухої задушливої клітки-комори, звукоізольованої рулонами туалетного паперу й рушниками. Ми стояли серед
