подобалося знати, що вона приїздить, – щоб я міг створити враження здорової впорядкованості, збити подушки, викинути з холодильника всі контейнери із фольги, подбати про те, щоб батько або мав пристойний вигляд і був повністю одягненим, або, якщо в цей день він був поза досяжністю, – зовсім відсутнім. За попереднього сповіщення її відвідини мали характер інспекції. Я спостерігав, як її очі оглядають усе. Немає тарілок у мийці – добре; чисті чайні рушники, чиста білизна плескає на мотузці – приємно бачити. Її почуття провини було вкрай необхідним мені: я волів підтримувати його, як вогонь у печі, адже прагнув, щоб вона повернулася. Але не хотів, щоб вона повернулася через те, що ми безпорадні. Як би я не силкувався ненавидіти її, важливо було, щоб вона мною пишалася.
Того дня, коли я зустрів Френ Фішер, мама вже була на кухні й заповнювала полиці продуктами. Я спостерігав за нею, стоячи у відчинених дверях, коли вона нігтями дістала цвілу скоринку із хлібниці й викинула у сміттєвий пакет. Десь у цьому домі жирна м’ясна муха терлася головою об вікно в післяполудневому світлі, і мати, розпаковуючи речі, бурмотіла сама до себе зауваження з дрібною критикою та скаргами.
– Привіт, – сказав я.
Вона глянула через плече.
– Де ти був?
«Не твоє діло». Наша розмова містила підтекст, прочитати який було так само легко, як субтитри до іноземного фільму.
– Просто на вулиці. Катався на велосипеді.
– Тато теж кудись пішов?
– Схоже на те.
«Дякувати богу, його тут немає».
– Є гадки, куди?
– Не знаю.
«Якась божевільна прогулянка».
– Він багато спить?
– Гадаю, так.
«Але не вночі. На дивані, вечорами. Твоя провина».
– Бачиться з людьми?
– Лише зі мною.
«Теж твоя провина».
– Доглядає за собою?
– Так само як і завжди.
«Не голиться і забагато п’є; носить той самий одяг по кілька днів. Твоя провина».
– Він не згадував про можливість підшукати роботу?
– Згадував, так.
Це правда лише частково. У ті дні, коли наша спільна присутність у домі ставала нестерпною, батько хапав ручки й папір та перемикав телевізор на «Каталог вакансій» на Ceefax. Чи міг хтось із нас бути слюсарем-газовиком? Продавцем страхових полісів? Пірначем на нафтовій вежі? Ми розглядали нові професії так само, як це роблять діти: машиніст потяга, ковбой, астронавт – чи бачимо ми власні обличчя в цих ролях? Відповідь незмінно була «ні», і ця вправа водночас знеохочувала й завдавала глибокого дискомфорту. Пошук роботи – це не те, чим батько й син мають займатися разом, від цього ніяковієш більше, ніж від спільного перегляду постільних сцен, і невдовзі ми знову перемикали програму, змінювали тему й більше про це не згадували. Зараз тему змінив
