добре?
Пакет був повен м’ячів із пінопластовою набивкою, крісел-мішків, булав для жонглювання і, що насторожувало, різноманітних капелюхів.
– Ненавиджу бути гівнюком, але я забув, як тебе звати.
– Чарлі.
– Знав, що щось таке. Чарлі чи Чарльз? Але не Чак, ні? Ти явно не Чакового типу.
– Чарлі.
– Гаразд, Чарлі, ходімо! – він показав дорогу, труснувши волоссям. – Багато займався драмою?
– Ні, це… Я лише… це нове для мене. Я просто пробую свої сили.
– Свіже м’ясце! Що ж, ти полюбиш театр, я це знаю. Ну ж бо, приєднуйся до нас!
Ми попрямували на звук – повільне ритмічне плескання та ляскання, перетнули двір і вийшли в широкий зелений простір, обрамлений, я так гадаю, східним і західним крилами.
– Велика галявина, на якій ми створюємо нашу прекрасну Верону. Важко повірити, знаю, але зачекай і побачиш. А ось і вони!
Компанія сиділа великим колом, схрестивши ноги, і плескала себе по стегнах у стійкому ритмі 4/4. Ритм збився, коли я наблизився. Мигцем побачив Люсі Трен, яка насупилась і щось прошепотіла Коліну Смарту – ключовій фігурі таємничого Товариства драми Мертон-Ґрейндж, який сидів, роззявивши рота від подиву. Побачив, як Гелен Бівіс усміхається і хитає головою, а у профіль, сміючись із якимось хлопцем, сидить Френсіс Фішер. Вона яскраво всміхнулася, промовила самими губами: «Прийшов!» – чи, може: «Ура!», – але я відвів очі. Такою буде моя тактика: відсторонений, безпристрасний – просто собі хлопець, якому до душі театр «Спорт», ось і все.
– Гаразд, тиша всім, заспокойтеся. Очі на мене! Очі! Я хочу бачити всі ці очі, люди!
Розчепіривши пальці літерою V, Айвор указав на свої очі.
– Гаразд, мені приємно повідомити, що ми маємо запізніле доповнення до нашої компанії. Усі привітайтеся із Чарлі, Чарлі…
– Льюїсом.
– Привіт, Чарлі Льюїсе! – хором промовили вони і, опустивши голову, я підняв руку й протиснувся між незнайомців у колі.
– Ми поки що не знаємо, кого гратиме Чарлі; поговоримо про це пізніше. Наразі поробимо деякі вправи, так? Так?
– Так!
– Тоді цього ранку Аліна поговорить із нами про рух!
Аліна поклала руки на коліна й зігнула лікті під кутом 90 градусів.
– Поговоримо про те, як ми несемо себе, про те, як ми тримаємося, незалежно та у зв’язці одне з одним, як дихаємо, як рухаємося крізь цей світ, теперішній і живий, реагуємо природно і спонтанно на інших. Адже ми говоримо одне з одним не лише словами, так? Ми можемо сказати щось, не розтуляючи рота. Спілкуємося тілами, обличчями, і навіть коли не рухаємося… – вона завмерла й прошепотіла: – Ми. Все одно. В русі.
За звичайних обставин я б знайшов із ким поглузувати, але, оглядаючи коло, бачив серйозні, зачаровані обличчя. Лише Люсі Трен глянула мені в очі з
