в ніяковому мовчанні, коли…
– Гей, Майлзе, – подав голос Алекс. – Майлзе, може, годі?
Майлз відкотився, витираючи руки об траву.
– Ми мали дуже сильне відділення драми в Гедлі-Гіт.
– Чому ти такий гівнюк, Періше? – буркнув Джордж.
– Класне студійне приміщення, справді розмаїте, і загалом робимо там багато всього – практично на колінах у публіки. Я грав там Приятеля Джої у «Приятелі Джої», Артуро Уї в «Артуро Уї», Сірано в «Сірано»…
– Заголовок у шкільній газеті: «Нездара Сірано».
– Не провокуй мене, Джордже! Ми щойно поставили «Вбивство в соборі»…
– Майлз грав собор, – вставив Джордж.
– Власне, я був Томасом Бекетом, а це справжнісінький марафон. Гаразд, це не Дейн, роль якого я хочу зіграти, але вона доволі серйозна.
– Який Дейн, Періше? – спитав Джордж, досі вибираючи банан зі свого волосся. – Протагоніст Дейн?
– Не змушуй мене повертатися, Джордже, ти, дрібний прище.
– Ти ж знаєш, що не обов’язково казати «протагоніст», можна казати «титульна роль». «Я був у титульній ролі»…
– Це просто така в біса відповідальність, знаєш? Тягти на собі виставу.
– Ось тільки тут є ще один персонаж, на ім’я Джульєтта, – сказав Алекс. – Вона теж доволі важлива.
– Гм, – скептично промовив Майлз.
– Який твій улюблений шекспірівський монолог, Майлзе? – урочисто спитала Люсі, і я побачив, як Гелен і Алекс закотили очі.
– Знаєш, що смішно? – сказав Майлз, потираючи підборіддя – насправді потираючи. – Ти не знайдеш мого улюбленого Шекспірівського монологу в жодній п’єсі. Тому що… – і коронна фраза: – насправді це сонет!
– Бодай мене, – пробурмотіла Гелен.
– Люсі, – прошепотів Джордж, – ти хоч уявляєш собі, якого монстра ти вивільнила?
– «Її очей, – промовив Майлз, повертаючи своє обличчя до неба, – до сонця не рівняли!»[7]
І тоді я ліг на спину на галявині й заплющив очі, вже склеївши губи у мовчанні й невігластві. Якщо ця творча справа мала зробити нас повільнішими та більш упевненими, чому тоді я ніколи не почувався таким сором’язливим і скутим, як зараз? Аліна казала щось про те, що ми навчимося рухатися крізь цей світ, природно реагуючи на інших, і це миттєво прикувало мою увагу: для хлопця, який не здатен перетнути залюдненого місця, або розділити диван із батьком, або стояти поряд із дівчиною, яка йому подобається, не втрачаючи дару мови, це був дар, вартий надбання. Але я не придбаю його, мнучи чиєсь незнайоме обличчя, або вдаючи, що мої кістки зникають одна за одною, або слухаючи Шекспіра у тріскучому виконанні якогось самовпевненого богемного покидька, який завчив поезію напам’ять. Я лише хотів знати, що робити зі своїми руками, ось і все. Куди мені подіти руки?
Якщо моє завдання було приречене, то тепер до того ж здавалося, що в ньому є щось нечесне та безславне. Я брав участь
Переклад Дмитра Паламарчука.
