сьогодні нудьгував?
– Не нудьгував…
– Ну а як же тоді?
– Соромився.
– Ну так, із цього кожен починає. Це як коли вступаєш до Іноземного легіону чи САС і мусиш тягати холодильник на спині й пити власну сечу чи ще щось. Тут ти мусиш грати в гру з капелюхом. Це робить нас усіх пов’язаними й розкутими. Почуваєшся пов’язаним?
– Не з усім загалом.
– Розкутим?
– Скутим.
– Ну, може, коли ми почнемо працювати над п’єсою… Яка в тебе роль?
– Не знаю, Сам… щось таке.
– Самсон. Що ж, уперед. Купа образ, купа брудних жартів. Він ду-у-уже зухвалий хлопець.
– О господи.
– Тільки не роби тієї штуки, коли виставляєш стегна. Залиш це Джульєтті.
– Тобто тобі?
– Так, – вона зробила гримасу. – Так.
– Заголовна роль.
Вона розсміялася.
– Хоча заголовна роль – не завжди найкраща роль.
– В ідеалі, ти б краще грала Самсона.
– Це моя мрія.
Ми всміхнулися одне одному й рушили далі крізь м’яке, кольору морської хвилі, сяйво, що пістрявіло й мерехтіло, мов вода у природному басейні. Такі спостереження періодично спадали на думку – речі, що могли зійти за поезію, і я подумав озвучити цю метафору із природним басейном, не впевнений, чи здамся від цього поетичним, чи трохи йолопом. Ці два стани якось перетиналися між собою, тож я вирішив притримати свої спостереження при собі. Натомість заговорила Френ.
– Це літо – це щось, правда? Сонце сходить, небо блакитне, якщо пощастить, і раптом – усі ці упереджені думки про те, що ти маєш робити – лежати на пляжі чи стрибати з тарзанки в ріку, чи влаштовувати пікнік з усіма твоїми класними друзями, сидіти в лузі на ковдрі, їсти полуницю і божевільно реготати, як у рекламі. Так ніколи не буває, є лише шість тижнів відчуття, наче ти не в тому місці не з тими людьми і щось утрачаєш. Ось чому літо таке сумне – бо ти нібито маєш бути дуже щасливим. Особисто я не можу дочекатися, коли знову вдягну колготки й увімкну центральне опалення. Принаймні взимку тобі дозволено бути нещасним, ти не маєш носитися в полі соняхів. І це просто триває, триває і триває, адже так? Нескінченно й завжди не так, як ти того хочеш.
– Гадаю, це точнісінько так, – сказав я, і раптом вона схопила мене під руку.
– Ось чому ти маєш грати в цій п’єсі! Нові враження, нові люди… – вона озирнулася, стишивши голос. – Знаю, вони здаються трохи… – вона скривила гримасу, – але насправді вони в порядку, коли заспокояться.
– Не можу.
– Чому ні?
– Я маю роботу.
– Це круто. Де?
– Оператором на автозаправці.
– А, і що насамперед привело тебе до того світу?
– Запах форкорту. Мені подобається, як він проникає у твій одяг і волосся.
– І ще кондитерська.
– Саме так: хрустики, солодощі, порнографія…
