разу не схиблю. Я ретельно зважував свою ходу, тримаючи руку на ручці в кишені. На подвір’ї Френ стояла сама біля стола, але…
– Чарльзе Льюїсе, а ти тут із якого дива? – Гелен Бівіс тримала мене за лікоть. – Наче я не знала. Господи, ти такий передбачуваний.
– Не знаю, про що ти кажеш.
– Принюхуєшся до тієї прегарної дівчини.
– Власне, вона тут ні до чого, Гелен.
– Ха! Так, ти тут через свій інтерес до театру «Спорт»!
– А що ти тут робиш?
– Я роблю декорації! Оформлення постановки. Робила це торік, було весело; я не соромлюся, мені цікаво, зміцнюю свої навички. Чого я не роблю, Льюїсе, то це не марную чужий час.
– Що ж, мабуть, ти мене не так зрозуміла.
– Я не помиляюся в людях.
– Чому я не можу зацікавитись?
– Шекспіром? Ха!
– Чом би й ні? Це краще, ніж сидіти вдома цілий день. Ходімо… ходімо, подивимося, що відбувається.
– Добре, – сказала вона й поклала обидві руки мені на плечі. – Але якщо збираєшся робити це, Льюїсе, то маєш робити на совість. Недобре сидіти тут і шкіритись, ти тепер не серед хлопців. Тут треба викладатися!
Ромео
Десь між подвір’ям і Великою галявиною Френ зникла. Не маючи змоги сховатися в лісі, я не мав інших варіантів, окрім як приєднатися до трупи й ніжитися на сонці, доки Ромео ораторствував про вимоги заголовної ролі, підперши свою гарну голову м’ясистим плечем. Заголовна роль, зауважував він, це не завжди найкраща роль, та все ж йому завжди трапляється грати саме протагоніста, і це його прокляття – бути протагоністом. Це слово він уживав так часто і з таким наголосом, що я почав гадати, чи немає в цій п’єсі когось на ім’я Протагоніст. «Дивіться, ось він — лорд Протагоніст…»
– Тобто візьміть хоча б Отелло! – сказав він.
Алекс, кощавий чорний підліток, який «ліпив» мене, розсміявся.
– Майлзе, хотів би я побачити твого Отелло.
– Гей, це велика роль. Як білий актор, я б відмовився грати її…
– Дуже шляхетно з твого боку…
– …але роль Яго краща. І в цій п’єсі так само – у її назві ім’я мого героя, проте я гадаю: чи не ближчий я за своєю натурою до Меркуціо?
Алекс розсміявся знову.
– Ага, ти маєш на увазі мою роль? Роль, на яку затвердили мене?
– І, друже Алексе, ти будеш пречудовим. Але заголовна роль несе із собою такий тягар очікувань, ніби це все про мене.
Я дивився на нього з обуренням. Гадаю, він був красивий, із такою собі квітучою, по-старомодному гарною зовнішністю, як у старих фільмах категорії Б з битвами проти динозаврів у покадровому фільмуванні. «Красень, і знає це», – так сказала б моя мати, і, немовби почувши це, хлопець обернувся до мене й тицьнув пальцем, не потурбувавшись назвати моє ім’я.
– Яка роль краща: Ромео чи Меркуціо?
Я хотів знизати плечима, натомість здригнувся.
– Ти кого граєш?
– Я? Ще не знаю.
– До якої школи ходиш?
– Мертон-Ґрейндж,
