style="font-size:15px;"> На мить я помітив, як Біллі, випнувши підборіддя, крутить указівним пальцем біля скроні, а тоді підняв руку й пішов у дім, назад до своєї команди.
Гра в імена
Уперше за кілька тижнів я завів будильник.
Але з якоїсь причини сон уникав мене (форма носа, відтінок синього, великий вигин, точне розташування), і в ці неспокійні години я склав собі план: прийду туди о дев’ятій тридцять, долучуся до всього, що вони в біса там роблять, у перерві на чай, щонайпізніше – в обідній перерві буденно підійду до Френ, попрошу в неї телефон, а потім, щойно він буде у мене, утечу, як Індіана Джонс із кургану.
Я репетирував те, що міг сказати: «класно ми вчора з тобою поговорили», «як твоя нога», «слухай, гей, я хотів спитати»… Можливо, я навіть бурмотів ці слова вголос, експериментуючи з: «Може, нам випити кави?» – намагався розтягувати слова на американський манір. «Випити кави»? «Піти на каву»? «Як щодо кави»? «По каві»? Якщо «кава» спричиняла стільки тривоги, може, мені запросити її на чай, але «випити чаю» – це щось із лексикону людей у дамських капелюшках. Чай позбавлений смаку й сексуальності, а кава – темніший, п’янкіший напій. У чайній «Сільський коровай» були кавові апарати, і я уявив Френ із філіжанкою в руці – як вона грається з кубиком цукру, доки я розповідаю ту саму історію, а тоді відкидає голову з раптовим сміхом, коли я натискаю кавовий прес, немов детонатор. «Гей, може, нам піти в інше місце, випити чогось справжнього?»
Але куди ми підемо? Точно не сюди, до дитячих ліжок і пожильця з нервовим зривом на дивані. Але ж Френ Фішер не з тих дівчат, кого можна водити на гойдалки в Парку Собачого Лайна, із сидром чи без. Чи буде не по-джентльменськи запропонувати їй сидру? Може, якогось закордонного світлого пива, шикарного, не в бляшанці? Чи варто додати трохи горілки в пляшку з відкручуваною кришкою? Чай чи кава, світле чи горілка, пляшка чи бляшанка? Я заснув о шостій і прокинувся за будильником о восьмій, устав і пішов у душ, щосили намагаючись не розбудити батька, благаючи воду литися тихіше, а потім поголився з уважністю хірурга. Взяв дезодорант Lynx, модель під назвою «Ацтек» («то ось що їх викосило», казав батько, нюхаючи повітря), і розбризкав на себе мало не всю пляшку, чого вистачило б, щоб укрити кожну пахву шаром завтовшки із глазур на весільному торті. Він навіть хрускотів, коли я опустив руку.
Заклинивши ноги під краєм койки на тюремний манір, я вирішив зробити п’ятдесят підйомів на прес у надії на миттєві результати, а зумів зробити лише двадцять, щоразу ялозячи головою об плінтус. Закинув до рота два тости й написав квапливу записку про те, що мене не буде цілий день, але без подальшого пояснення – як я міг пояснити? – а тоді осідлав велосипед і повторив свою подорож із Текерей-Кресент, через вулицю Форстера, а потім – Кіплінг-роуд, уздовж вулиці Вульф, потім Ґаскелл, Бронте, а далі – Томас-Гарді-авеню, кільцевою дорогою та крізь рев естакади в годину-пік. У передмісті муніципальний білий знак позначав межі міста поряд із його щирим гаслом «Добре місто» (латиною, «Bonum Oppidum») – певно, єдиним, чим вони могли відбутися.
Я їхав тихими дорогами, повз тунельні парники
