щоб я тобі справу полегшив?
– Ну так, правду кажучи, так, я була б не проти, – гримнула вона, а тоді видихнула, взявши миттєву паузу, щоб виправитися. – Ні. Кажи те, що хочеш сказати.
Вона приклала руки до очей козирком.
– Що ти хочеш знати?
– Ти переїздиш до…
– Джонатана. Наразі так.
– Як надовго?
– Не знаю. Побачимо.
– А ми з Біллі залишаємося з татом.
– Ну… – вона прикусила губу, глянула у стіну і з якимись точністю і обачністю заговорила: – Наразі ми думаємо, що Біллі піде жити зі мною, а ти залишишся з батьком.
Минула мить, на яку я затамував подих, перш ніж зміг заговорити знову:
– Можна мені теж?
– Що?
– Можна мені з тобою?
– Я не…
– …з тобою та Біллі.
– О Чарлі…
– Я серйозно! Забери мене.
– Не можу!
– Бо я схибнуся, якщо залишуся там.
– Джонатан має родину, у нього доньки-близнючки.
– Мені байдуже.
– Немає спальні.
– Мені буде добре й на дивані.
– Чарлі, мені потрібно, щоб ти лишився з батьком!
– Чому я?
– Тому що… ти найстарший…
– Ні, ти найстарша!
– Ти завжди був близький із батьком…
– Ні, ми не близькі, тобі подобається думати, що ми близькі, бо тобі так легше.
– Коли ти був маленький, ви були близькі…
– Я не маленький!
– Ні, але ви можете повернути це, зблизитися знову.
– Я ближчий до тебе і хочу поїхати з тобою та Біллі!
Я старанно намагався не панікувати, прибрати з голосу страх, але, на свій сором, зрозумів, що плачу…
– Чарлі, я ж не емігрую, лише переїжджаю трохи далі по дорозі, я буду поряд! Ти щодня бачитимеш Біллі у школі!
…плачу так, ніби мені чотири чи п’ять років, смикано й захлинаючись.
– Тебе не буде, коли ми прокидаємося, тебе не буде вночі…
– Усе у вас буде добре, у вас обох. Твій тато обожнює бути з тобою…
– Це буде жахливо! Я хочу до тебе!
Тепер вона теж плакала, намагаючись обійняти мене, коли я намагався її відштовхнути.
– Але що я можу зробити, Чарлі? Я люблю тебе, але я така нещасна, ти й гадки не маєш. Гадаєш, якщо ми дорослі… Я знаю, що поводжуся егоїстично, і знаю, що зараз ти зненавидиш мене за це, але маю спробувати хоч щось. Маю зробити це й подивитися, що станеться…
Раптом її жбурнуло до мене від чийогось поштовху у двері комірчини.
– Хто там? – крикнув чоловічий голос.
– Ґреґу, йди геть! – сказала мама, силкуючись утримати двері зачиненими.
– Емі? Мені потрібен рулон паперових рушників для скриньки!
– Іди звідси.
