після їхнього від’їзду кілька днів мені ввижалося, чітко й невідворотно, наше домашнє майбутнє: будинок-печера, кістки тварин розкидані по підлозі, як на початку «Одіссеї», а ми з батьком спілкуємося риком і виттям. Потрібні були зусилля з мого боку, щоб нам уникнути цього скочування в деградацію, і в мені несподівано прокинулося бажання порядку. Швиденько я розібрався, для чого потрібна вентиляційна шафа, як працює термостат, як перезапустити індикаторну лампочку на бойлері. Перша груда блідо-рожевих шкільних сорочок навчила мене, як важливо відділяти кольорову білизну від білої, а груда нерозпечатаних конвертів, переважно на мамине ім’я, що зростала, навчила мене підробляти її підпис.
Хотів би я сказати, що навчився готувати. Радше навчився замовляти їжу. «Різноманітний і збалансований раціон» у нашому випадку означав строгу черговість індійської, китайської та італійської їжі (а саме піци), яку ми замовляли циклічно протягом трьох днів, а четвертий був присвячений «доїданню залишків» – такий собі глобальний буфет заново розігрітих харчів. Телефонні номери я знав напам’ять, але навіть таке задоволення, як дешева поганенька їжа, скоро опинилося за межами наших можливостей, тож великі світові кухні доповнило щось під назвою «Татова паста “Бол”» – велика каструля недовареного спагеті, що злипалося жмутами, немов могутні кабелі підвісного моста, із розмішаним у каструлі кубиком «Оксо» й половиною тюбика томатної пасти, або іноді, дуже пізно вночі – із чайною ложечкою пасти карі, що перетворювало це на «Татову пасту “Мадрас”». Упевнений, у єлизаветинську добу моряки харчувалися здоровіше й збалансованіше. І хоча ми ніколи не голодували – пхали їжу до рота, не встигали наші тарілки опинитися в нас на колінах, наче це було змагання, – та незабаром ми мали наліт на язиці й сальні, жовтуваті обличчя людей, що вживають песто замість овочів. Ми скочувалися до життя, нездорового з будь-якого погляду, та не заперечую, що було в цьому і якесь нице задоволення.
– Тарілку візьми, – казав тато, якщо бачив, що я їм холодне карі з контейнера із фольги, – ми ж не печерні люди.
Ще ні, але було вже недалеко.
Час від часу ми повставали проти цього життя – долали зайву милю до гіпермаркета й укидали до кошика сочевицю, яблука, цибулю, селеру між білого нарізаного хліба та економ-м’яса. Крокували додому, сповнені планів на наваристі супи, печені з ячменем, страви, які бачили по телевізору: таджини, паельї, ризото. Батько вмикав якийсь божевільний, апокаліптичний музичний супровід від Джина Крупи або Бадді Річа.
– Наведімо лад у цій хаті, – казав він, зовсім як тоді, коли я був маленьким і мама от-от мала прийти додому, і з тим самим духом взаємодії та виклику ми протирали фруктову вазу й наповнювали її грушами, персиками, ківі та ананасами. Останні кілька цигарок відправлялися у смітник – я виловлював їх пізніше, – і попільниці було вимито й заховано на верхній полиці.
– Ми добре справляємося, так? – казав батько. – Хлопці разом. Ми справляємося, – і вмикав черговий запис. Музика була чітким і надійним показником батькового настрою, як термометр – показником температури.
