style="font-size:15px;"> Опанувавши себе, мати розвернулася спиною до шафок.
– Не сваріться, – прошепотів я, але тато вже стояв, притулившись до дверей, із виразом гордого виклику на обличчі, якого не міг позбутися до кінця.
– Досі тут, еге ж? – мовив батько.
– Ні, Браяне, я пішла п’ятнадцять хвилин тому.
– Я повернувся лише тому, що думав: тебе вже нема.
– Ти хіба не бачив моєї машини перед будинком? Машина невелика, і все ж я гадала, що ти її помітиш.
– Що ти забереш цього разу?
– Власне, я принесла всіляке – їжу, із тих, що не подають на таці з фольги. Завжди можу забрати її назад.
– Будь ласка.
– Це для Чарлі, здебільшого…
– Чарлі добре й так. Нам обом, дякую.
Не відриваючи очей від шафки, вона тримала над головою відкриту банку малинового варення, із якої, наче цукрова вата, стирчали пасма білої цвілі. Із грюканням вона жбурнула банку в мийку.
Я вже знав, як усе це скінчиться: гучність зростатиме, а тоді обірветься грюканням дверей. Тож я пішов до маминої автівки, де сиділа Біллі, опустивши голову, і читала, затиснувши рота долонею, наче кляпом. День досі був спекотним, але вікно підняте, тож я мусив двічі постукати кісточками пальців, і вже це одне засмутило мене більше, ніж усе інше, що сталося того дня. Чи були ми близькі? Коли ми жили разом, то, очікувано, щипали й дражнили одне одного, але в темні часи перетворення батьків наша гризня поступилася втомленій солідарності, і ми шепотілися між койками, наче рядові піхотинці під командою п’яних і некомпетентних офіцерів. Тепер же альянс розпався і навіть найбезглуздіша домашня розмова здавалася переобтяженою. Щастя в її новому домі здалося б зрадою, нещастя – просто черговою причиною для злості.
Біллі чекала, доки вікно опуститься до кінця.
– Усе добре?
– Так.
– Вони сваряться?
– Зараз лише починають, – сказав я і глянув на годинник, наче ця подія мала статися за графіком.
– Як тобі тут?
– Так само як і раніше. А там як?
– Своєрідно.
– Як «близнючки»?
Те, що Біллі обрали на роль Попелюшки, було єдиною маленькою розвагою, яку нам вдалося знайти в її новому становищі.
– Близнючки? Вони дуже спортивні. Відчиняєш шафу – а звідти ціла злива футбольних м’ячів, хокейних ключок і бадмінтонних сіток. Вони постійно намагаються залучити мене, наче я якась бідолашна сирітка, і вони хочуть, щоб я почувалась як удома, щоб ми були подружками чи кимось іще, пов’язаними лакросом. Вони такі: «Біллі, виходь і пограй із нами в лакрос!» А я їм: «Це що, школа? Я не граю ні в які ігри, якщо їх немає в розкладі». Як не гляну, завжди вони у своїх спортивних ліфчиках, із підігрівом, чи охолодженням, чи ще щось. Їхній батько такий самий – ніяк не припинить жбурлятися речами. «Біллі! Лови!» «Ні, – кажу, – просто передайте це мені». Коли він не жбурляється в людей, вони сидять і дивляться крикет, цілими днями.
– Що,
