style="font-size:15px;"> – Але ми хотіли б, щоб ти поглянув на хлопця на ім’я Самсон, – сказав Айвор. – Він один із клану Капулетті.
– Трохи самовпевнений хлопець, – додала Аліна.
– Однак і веселун.
– Купа брудних жартів.
– І він практично відкриває п’єсу.
– Просто дай собі спробувати.
– Без тиску.
Це був мій шанс: «Дякую, та я не повернуся, це не для мене». Але Айвор був такий обнадіяний і Аліна дивилася на мене з такою напругою, що я проґавив свій шанс (і не востаннє). Кивнув – звісно, гаразд, – і решту дня провів, удаючи із себе парову машину.
На кінець дня я був виснажений, відчував ломоту в несподіваних місцях, весь у пилюці від біганини й повзання, але так і не наблизився до магії телефонного номера чи хоча б коротенької розмови. Мабуть, Френ уникала мене, і доки решта трупи стояла навколо та обіймалися, я збирав свої речі й залишки гордості.
– Чудових вам вихідних, люди! – крикнув Айвор. – Але пам’ятайте: понеділок – день Шекспіра. Ми зануримося в текст і будемо рити глибоко. Рівно о дев’ятій в оранжереї. Але не забувайте – ніякої гри не дозволено! Ми читаємо, лише читаємо…
Мій велосипед був там, де я його й залишив, покинутий під одним зі старих тисів, що росли обабіч дороги. Я сховав п’єсу по інший бік дерева, як свій лист про звільнення, і сів на велосипед, щоб забратися геть, але гравій піді мною поїхав, і я гепнувся на землю, що стало остаточним актом мого падіння. Із-за спини почулися сміх та оплески.
– Богемні кретини, – буркнув я під ніс, а тоді обернувся й побачив, як до мене хутко наближається Френ.
– Привіт.
– А, привіт.
– Ти забув оце.
Покинута п’єса.
– А, так. Дякую.
– Сподіваюся, це було випадково.
Вона простягла її, наче контракт на підпис.
– Так, я, мабуть… – я глянув ліворуч і праворуч, неохоче приймаючи п’єсу.
– Мій батько щовечора забирає мене внизу стежки. Тобто, якщо це тебе влаштує. Якщо не поспішаєш…
Я не поспішав.
Повернення додому
Усю дорогу ми йшли мовчки, і це була довга прогулянка. Потім вийшли на стежку під куполом дерев, яка вела вниз до автомагістралі, і досі єдиний голос лунав у мене в голові – голос, що наказував мені: «Зосередься, це важливо, зосередься».
– Мені шкода, що нам не вдалося поговорити сьогодні, – сказала вона.
– Так, дуже щільна програма була.
Ми пройшлися далі.
– Я подумав, може, ти уникаєш мене, – сказав я.
– Зовсім ні! Я робила спроби, але щоразу, коли не гляну, ти вдаєш із себе кота, тож… – тут вона розсміялася, надто гучно, як на мене, і заклала волосся за вухо.
– Так, пробач за це.
– Якщо вже на те пішло, я гадала, що це ти уникаєш мене.
– Боже, ні! – Мені навіть
