виглядом, доки вона намагалася надати собі вертикального положення.
– Є шанс, що ти міг би?..
Я підняв її на ноги й подав руку, доки вона обережно торкнулася землі своїм гострим пальцем, знову скривилася, знову спробувала, а я тим часом намагався роздивитись її, ніби дивлячись при цьому в інший бік. Трохи нижча за мене, але не надто, шкіра бліда, волосся чорне й коротке, але з довгою гривкою, зараз закладеною за вухо, охайно виголена знизу потилиця, що надмірно підкреслює вигин її черепа, суворо й гламурно водночас – така собі Жанна д’Арк щойно із салону краси. Не думаю, що колись раніше помічав чиюсь потилицю. Крихітні чорні гвіздки в кожному вусі з двома додатковими дірочками для особливих випадків. Оскільки мені було шістнадцять, я зробив розсіяний погляд, аби приховати, що дивлюся на її груди, впевнений, що досі жодна дівчина не помітила цієї хитрості. Емблема, начебто «Адідас», на яскраво-жовтій футболці з дуже короткими рукавами, так, що на м’якій плоті зверху її плеча я розгледів шрам від БЦЖ, рифлений, як карбування на римській монеті.
– Агов? Мені знадобиться твоя допомога.
– Можеш іти?
– Можу стрибати, але із цього небагато користі.
– Хочеш, на спині підвезу? – мовив я, шкодуючи про це «підвезу». Мав бути якийсь крутіший термін. – Чи, ну, знаєш, як пожежник – на руках віднесу?
Вона подивилась на мене, і я трохи випрямився.
– Ти пожежник?
– Я вищий за тебе!
– Але я… – вона смикнула спідницю донизу, – гладкіша. Зможеш підняти власну вагу?
– Авжеж! – я розвернувся і підставив свою спітнілу спину, клацнувши пальцями, мов автостопник.
– Ні. Ні, це буде геть дивно. Але якщо ти не проти, щоб я на тебе сперлася…
Наступним жестом, якого ніколи не робив ні доти, ні після, я виставив лікоть убік і якось кивнув на нього, взявшись у боки, мов сільський танцюрист.
– Ну, дякую тобі, – сказала вона, і ми пішли.
Шерех довгої трави здавався невиправдано голосним, а пошук чіткої стежки дав мені кілька нагод обернутись і подивитися на неї, хоч зараз це було мов нездоланний потяг. Вона йшла, затуливши гривкою обличчя, опустивши очі в землю, але на короткі миті я бачив, що вони сині, химерно сині – чи колись я так гостро помічав колір чиїхось очей? – і шкіра навколо них теж мала синюватий відтінок, наче залишки вчорашнього макіяжу, прокреслені зморшками від сміху або гримас, як від…
– Ай! Ай, ай, ай.
– Упевнена, що я не можу тебе понести?
– Тобі справді кортить когось поносити.
У неї було кілька розколупаних або зідраних прищиків на лобі й один на підборідді, а її рот здавався дуже широким і червоним на тлі блідої шкіри, з маленьким рельєфним швом на нижній губі – складочкою, наче після якоїсь операції. Рот був напружений, наче вона от-от збиралася розсміятися, або вилаятися, або і одне, й інше заразом. Її щиколотка підверталася набік, наче дверна петля.
– Я справді міг би понести тебе.
– Я тобі вірю.
