в саду. Батько придбав великий будинок у недоречному напливі оптимізму, і я пам’ятав, як він уперше показував нам там усе, обстукуючи стіни на підтвердження якості цегляної кладки, прикладаючи долоні до батарей, щоб відчути розкіш центрального опалення. Там було еркерне вікно, у якому я міг сидіти й спостерігати за вуличним рухом, наче юний лорд, і, що вражало найбільше – маленький квадратик вітражу над парадними дверима: сонце сходило у жовтому, золотому й червоному кольорах.
Але великого будинку більше не було. Тепер ми з батьком мешкали в районі 1980-х під назвою Бібліотека, де заради зміцнення культури кожна вулиця мала ім’я великого письменника: вулиця Вулф-стріт вела до площі Теннісон-сквер, Мері-Шеллі-авеню перетиналася з Кольрідж-лейн. Ми мешкали на Текерей-Кресент, і, хоч я не читав Текерея, та знав, що його вплив тут важко буде помітити. Будинки були сучасні, із блідої цегли, із пласкими дахами, і визначною їхньою рисою були стіни, вигнуті зсередини й зовні так, що з літаків, які кружляли над аеропортом, ряди будинків здавалася жирними жовтими гусенями. «Грьобаний Татуїн», – називав це місце Ллойд. Коли ми вперше переїхали сюди – тоді нас було четверо, – батько присягався, що любить ці вигини, мовляв, вони у вільнішій формі, строкатіше виражають наші сімейні цінності, ніж кімнати-коробки у старому особняку. Це буде як жити на маяку! Навіть якщо Бібліотека більше не здається районом майбутнього, якщо садочки у формі стола вже не такі охайні, як були колись, а через широкі мовчазні проспекти катається випадковий магазинний візок, усе одно це буде нова глава в нашій сімейній історії, доповнена душевним спокоєм за те, що ми живемо у межах власних статків. Так, тепер нам із сестрою доведеться ділити кімнату на двох, але спати на койках буде весело, до того ж це не назавжди.
Минуло пів року, а ящики досі стояли нерозпаковані, випиналися під гнутими стінами або грудою лежали на порожній койці сестри. Мої друзі рідко навідувалися в гості, віддаючи перевагу зібранням у домі Гарпера, що нагадував палац римського диктатора – будинок із двома музичними автоматами, із гребними тренажерами, квадроциклами й величезними телевізорами, із самурайським мечем і такою кількістю пневматичних рушниць, пістолетів та викидних ножів, що можна було відбити нашестя зомбі. В мене ж удома був безумний татко й багато рідкісного джазу на платівках. Мені й самому не хотілося туди вертатись.
Або залишатися вдома. Того літа моїм великим проєктом було уникати батька. Я навчився оцінювати його психічний стан, зважаючи на звуки, які він видає, стежачи за ним, наче мисливець. Стіни були по-японськи тонкі, й доки він мовчав, можна було спокійно зариватися глибше під душну ковдру – атмосфера в кімнаті була мов вода в покинутому акваріумі. Якщо до десятої не було ніякого руху, це означало, що в батька видався один із його «постільних» днів і можна спускатися. В роки нашого процвітання, повного банківських позик, батько придбав домашній комп’ютер за рекламою в газеті: ящик завбільшки з картотеку, я впевнений – із бакеліту. Якщо батько залишався в ліжку, то
