українців вітала прихід Червоної армії саме як спосіб позбутися непопулярного, а часом і репресивного щодо українців політичного режиму. Частина суспільства мала ілюзії, що зміни принесуть покращення соціально-економічних умов життя. Водночас частина українців Галичини і Волині сприймали більшовизм як загрозу. Тому було б перебільшенням називати ставлення до цих подій загальним ентузіазмом – воно було дуже різним.
Уже в ті часи, щоб завоювати народні симпатії до непопулярних рішень, влада залучала зірок. Олександр Довженко виступає на передвиборчому мітингу на Гуцульщині, жовтень 1939 р.
Досить часто «урочисту зустріч» Червоної армії влаштовувала… сама Червона армія. До певної місцевості приїжджали автомобілем радянські політруки і переконували людей у необхідності організації урочистостей. Власне вони полягали у будівництві «тріумфальної брами», прикрашеної гіллям дерев та вітальними транспарантами. «Чому ви нас не зустрічаєте? Хіба ви нам не раді?» – такі розмови між прибульцями і місцевими селянами фіксують тогочасні джерела.
Не обходилося без казусів. В одному з сіл місцеві зробили браму з соснового гілля, яку прикрасили як червоними прапорами, так і українським національним жовто-блакитним стягом. Коли з’явилися «визволителі», один з вершників нахилився до зустрічальників і тихо сказав: «Не ми вас, а ви нас мусили б визволяти!» У цей самий момент хтось їм з політруків одним помахом шаблі зрубав український прапор на брамі. Для присутніх це було, як холодний душ.
Радянський агітаційний передвиборчий плакат. Результат голосування було визначено наперед. Вибори «народних обранців» теж відбулися на безальтернативній основі
До того ж розчаровував зовнішній вигляд прибульців. У вічі впадала не тільки дешева і неякісна тканина радянської військової уніформи, але навіть вигляд червоноармійців та їхня поведінка дивували. Спогади і щоденники очевидців фіксують, що, наприклад, вираз обличчя солдатів дуже часто вказував на їхні тривалі поневіряння, пережитий стрес. Це не були обличчя щасливих людей.
До населених пунктів військо часто входило мовчки, без розмов і пісень. Усе це разом справляло доволі гнітюче враження. На всьому цьому, на повсякденній поведінці звичайних представників радянського суспільства лежав відбиток злиднів і бідності.
Як анекдот розповідали історію солдата, який звик в СРСР до тотального дефіциту. На якомусь галицькому ринку він був вражений, що може купити стільки буханців хліба, скільки схоче. Так само на анекдоти перетворилися постійні твердження «в СРСР усього багато»: «А цитринів багато? – Так, цілий завод під Харковом випускає цитрини!»
Ставлення людей до нової влади засвідчує іще один поширений у ті дні анекдот: повсюдно оповідали, як дружини радянських офіцерів, скуповуючи все, що вони до цього не бачили з одягу, примудрялися, немов у вечірньому вбранні, прогулюватися вулицями у пеньюарах та нічних сорочках.
Один із авторів спогадів про ці дні
