сюди.
– Занадто складно.
– Я сама знайду тобі квартиру.
– Якщо виникне потреба, я скажу.
– Ти пишеш?
– Вийшла нова книжка.
– Ще одна?
– Так.
– Тут про неї нічого не казали.
– Поки що вона вийшла лише у Франції.
– Французькою?
– Так.
– Роман?
– Повість, але з філософськими відступами.
– Про що?
Я ухилилася від докладної відповіді. Перевела розмову на Енцо, Дженнаро, район, її роботу. Коли згадала про сина, вона якось загадково усміхнулася і заявила, що скоро я його побачу: зараз він у школі, але його забере Енцо, і для всіх наша зустріч буде чудовою несподіванкою. А на моє питання про район Ліла відреагувала байдуже. Про жахливу смерть Мануели Солари і всю бучу, яку вона викликала, сказала лише: «Нічого особливого, убивають одне одного, як у будь-якому іншому куточку Італії». Несподівано заговорила про мою матір, розхвалювала її енергійну вдачу та практичність, хоч і добре знала, що в нас погані стосунки. І так само несподівано з великою любов’ю говорила про своїх батьків, наголосивши, що відкладає гроші, аби викупити їхнє житло й дати їм змогу надалі жити спокійно.
– Я роблю це охоче, – пояснила так, ніби мала виправдовуватися за свій щедрий намір, – адже я народилася в тій хаті, виросла, і якщо ми з Енцо працюватимемо в поті чола, то зможемо її викупити.
Ліла трудилася не покладаючи рук, по дванадцять годин на добу, і тепер не лише на Солар, а й на інших замовників.
– Я вивчаю новий комп’ютер, – пояснила вона, – «Система 32», значно кращий за той, що я тобі показувала в Ачеррі. Це білий корпус з маленьким екраном у шість дюймів, клавіатурою та вбудованим принтером.
Усі її розмови точилися навколо нових технологій та обчислювальних машин. Було ясно, що вона добре проінформована, їй подобалося слідкувати за новинками, хоча зазвичай вони їй швидко набридали. За її словами, ця нова машина була справді чудовою. «Одне шкода, – промовила Ліла наприкінці, – усе решта – саме лайно».
Тут втрутився Ніно. Він поводився зовсім не так, як я до цієї миті: почав видавати їй вичерпну інформацію. Із великим захватом розповів про мою книжку, сказав, що вона вже незабаром вийде в Італії, процитував рецензії з французької преси, поділився, що в мене купа труднощів із чоловіком та дітьми, розказав про розрив із дружиною, наголосив, що не бачить іншого виходу, окрім як жити разом у Неаполі, навіть попросив її пошукати для мене житло, а на додачу поставив кілька досить компетентних питань про роботу Ліли й Енцо.
Я сиділа і з тривогою його слухала. Він говорив стримано, щоб показати мені, що, по-перше, вони з Лілою справді до цього не зустрічалися, а по-друге, що вона не мала більше ніякого впливу на нього. І не вдавався до того спокусливого тону, яким іноді звертався до Коломби та інших жінок. Не промовляв солоденьких фраз, ні разу не глянув їй в очі, не доторкнувся до неї. Його голос
