свою позицію: вона хотіла, щоб я отямилася й повернулася до чоловіка. І їй знадобилося кілька тижнів, аби зрозуміти, що я не мала наміру робити ні те, ні те. Протягом усього часу вона ні разу не підвищила голос, не втратила самоконтроль, не глузувала з моїх частих і довгих телефонних розмов із Ніно. Більше її цікавили дзвінки видавчинь із Нантера, які повідомляли про успіх моєї книжки та графік зустрічей із пресою та читачами, що мали відбутися по всій Франції. Аделе не здивували позитивні відгуки у французьких газетах, вона була переконана, що скоро моя книжка приверне таку саму увагу і в Італії. Сказала, що завдяки її зв’язкам та підтримці я могла б досягти ще більшого успіху. З особливим запалом вона вихваляла мій розум, мою культуру, сміливість і жодного разу не взялася захищати свого сина, який за ті дні так і не об’явився.
Я відразу відкинула думку про те, що у П’єтро якісь робочі справи за межами Флоренції. Зі злістю і зневагою я збагнула, що він довірив матері залагодити нашу подружню кризу, а сам тим часом сховався у якійсь норі, щоб працювати над своєю нескінченною книжкою. Одного разу я не втрималася і сказала Аделе:
– Жити з вашим сином було справді дуже важко.
– Із будь-яким чоловіком важко жити.
– Повірте мені: з ним було особливо важко.
– То ти гадаєш, що з Ніно буде легше?
– Авжеж.
– Я трохи поцікавилася, у Мілані про нього ходить багато пліток, і всі не на його користь.
– Мені немає діла до пліток у Мілані. Я кохаю його двадцять років, тож обійдуся якось і без них. А про нього я знаю більше, аніж будь-хто.
– Як же тобі подобається казати, що ти його кохаєш!
– А чому мені це має не подобатися?!
– І справді, чому? Я помилилася: навіщо намагатися розкрити очі на правду закоханій людині?
Після того ми з нею більше не згадували Ніно. А коли я попросила її приглянути за дівчатками, поки я навідаюся до Неаполя, вона й бровою не повела. Не повела вона бровою й коли я заявила, що відразу після Неаполя поїду до Франції на цілий тиждень. Лише запитала з легкою іронією в голосі:
– А на Різдво хоч повернешся? Побудеш із дітьми?
Те питання мене майже образило, і я відповіла:
– Звичайно.
Я напхала повну валізу білизни та елегантного одягу. На мої пояснення, що я знову їду, Деде і Ельза влаштували цілу драму, однак ні разу не запитали про батька, хоча вже давно його не бачили. Деде навіть вигукнула слова, які, звичайно, належали не їй, вона почула їх від когось іншого: «Ну то їдь! Їдь геть! Ти погана, погана!» Я поглянула на Аделе, сподіваючись, що вона мені допоможе, затіє якусь гру, аби відволікти дітей, але вона не рушила з місця. Побачивши, що я йду до дверей, діти розплакалися. Ельза першою закричала: «Я хочу з тобою!» Деде намагалася стриматися, продемонструвати байдужість і навіть зневагу, але врешті не втрималася і розревілася ще дужче за сестру. Мені довелося
