у самій собі.
Про перебування у Монпельє я пам’ятаю все, за винятком самого міста, наче я там узагалі ніколи не була. Окрім готелю й величної лекційної зали, де відбувалася наукова конференція Ніно, можу згадати лише вітряну осінь і блакитне небо з білими хмаринками. А от назва міста – Монпельє – викарбувалася в пам’яті з багатьох причин як сигнал до втечі. Я вже бувала за кордоном – у Парижі з Франко, і тоді мене збуджувала власна сміливість. Мені здавалося, що мій світ завжди обмежуватиметься нашим районом і Неаполем, а все решта – то лише короткий епізод, коли я можу побути такою, якою ніколи не стану. І саме Монпельє, хоч це і не таке чудове місто, як Париж, змусило мене відчути, що межі стерто, а я сама ніби розростаюся. Уже сам факт перебування в тому місті був для мене доказом, що район, Неаполь, Піза, Флоренція, Мілан, сама Італія – то тільки окремі уламки світу, і я правильно робила, що більше не зосереджувалася лише на них. У Монпельє я усвідомила свою недалекоглядність і недолугість мови, якою говорила й писала. У Монпельє мені стало очевидним, як жалюгідно у тридцять два роки обмежуватися роллю дружини та матері. І протягом усіх тих сповнених кохання днів я вперше відчула, як звільняюся від тягаря умовностей, пов’язаних із моїм походженням, здобутих під час успішного навчання та в результаті мого життєвого вибору, насамперед одруження. Там я усвідомила причини своєї давньої втіхи від того, як побачила власну книжку перекладеною іншими мовами, а також причини невдоволення, що для неї знайшлося так мало читачів в Італії. Перетнути кордони, наблизитися до інших культур, відкрити для себе недовговічність того, що раніше видавалося сталим, – то було чудове почуття! Те, що Ліла ніколи не виїздила за межі Неаполя і навіть життя в Сан-Джованні-а-Тедуччо наганяло на неї страх (я й раніше вважала це доволі суперечливим вибором, хоч вона завжди переконувала мене в протилежному), тепер здавалося мені ознакою розумової обмеженості. Я ніби подумки відповідала їй образою на образу. То ти гадаєш, що помилилася щодо мене? Та ні, дорогенька, це я помилялася щодо тебе! Ти так і сидітимеш на одному місці, поглядаючи на вантажівки, що мчать повз тебе по трасі!
Дні пролітали, мов одна мить. Організатори конференції наперед забронювали для Ніно одномісний номер у готелі, і оскільки я занадто пізно виявила бажання поїхати разом з ним, поміняти його на двомісний не вдалося. Ми жили в окремих номерах, але щовечора після душу я перевдягалася для сну, нишком ішла до нього, і моє серце ледь не вискакувало з грудей від хвилювання. Ми спали разом, притиснувшись одне до одного так міцно, ніби боялися, що якась ворожа сила розлучить нас уві сні. Уранці замовляли собі сніданок у ліжко, насолоджувалися тією розкішшю, яку бачили лише у фільмах, реготали як божевільні і почувалися щасливими. Удень я йшла разом із ним до зали конференції, і хоч лектори цілісінький день зачитували десятки сторінок таким нудним тоном, що самі ледь не засинали, мені подобалося там бути.
