без болю покинули своїх партнерів і дітей, однак мали щасливий вигляд. Чоловік на ім’я Оґюстен був віком під п’ятдесят років, мав червоне обличчя, жваві блакитні очі й довгі світлі вуса. Жінці, яку звали Коломба, було ледь за тридцять: брюнетка з коротким волоссям, тонкими рисами обличчя й густо нафарбованими очима й губами; вона володіла особливою чарівною грацією. Розмовляла я більше з Коломбою, яка виховувала семирічного сина.
– Моїй донечці сім виповниться за кілька місяців, – сказала я, – але вона цього року вже піде до другого класу, така розумниця!
– А мій – дуже жвавий та вигадник!
– Як він сприйняв розлучення?
– Добре.
– Анітрішечки не засмутився?
– Ну, діти не такі затуркані, як ми, вони значно гнучкіші.
Вона кілька разів повторила про гнучкість, а тому в мене склалося враження, що вона сама себе заспокоювала. Насамкінець додала:
– У наших колах розлучення батьків – це доволі звична справа, і діти знають, що таке може статися.
Але щойно я почала казати, що не знаю розлучених жінок, окрім однієї подруги, як вона раптом змінила тему й почала нарікати на сина: у школі кажуть, що він здібний, але повільний і недисциплінований. Мене дуже вразив той суворий тон, яким вона говорила про хлопчика, – майже з ненавистю, наче він так поводився їй на зло. Це мене стривожило. Її супутник, схоже, це помітив, бо втрутився в розмову й почав розхвалювати своїх синів – одному виповнилося чотирнадцять, а другому вісімнадцять – і жартома заявив, що обидва подобаються як юнкам, так і дорослим жінкам. Коли повернувся Ніно, чоловіки – а особливо Оґюстен! – взялися критикувати більшість доповідачів. Коломба охоче підтримала розмову, але її грайливий тон був удаваним. Оте пащекування швидко встановило дружнє взаєморозуміння між трьома. Оґюстен тільки те й робив, що пив і говорив, а його подруга весело хихотіла щоразу, як Ніно вдавалося вставити хоча б кілька слів. Вони запропонували поїхати разом з ними автомобілем до Парижа.
Розмови про дітей, оте запрошення, на яке ми не відповіли ані згодою, ані відмовою, повернули мене з небес на землю. До того я теж постійно згадувала про Деде, Ельзу й П’єтро, але так, ніби вони застигли в якомусь паралельному світі – за обіднім столом у Флоренції, чи перед телевізором, чи в ліжках. Несподівано між моїм та їхніми світами знову виник зв’язок. Я усвідомила, що наше перебування в Монпельє наближається до кінця, що нам з Ніно хочеш-не-хочеш, а доведеться повернутися додому й вирішувати щось із подружнім життям: мені – до Флоренції, йому – до Неаполя. Мені раптом дуже захотілося обняти донечок, відчути їх поруч. Я цілих п’ять днів нічого про них не чула, і від усвідомлення цього мене аж занудило, а серце охопила нестерпна туга. Мене лякало не майбутнє загалом, бо тоді воно видавалося нерозривно пов’язаним із Ніно. Мене лякали ті години, які доведеться
