байдужого до комуністів та соціалістів, готового розпочати все з нуля.
Я уважно спостерігала за обома. Мене вразило те, що коли розмова заходила про складні теми, у Ліли дедалі частіше вихоплювалися фрази чистою італійською, яку вона так ревно приховувала і про яку знала лише я. Тоді мене це здивувало, адже кожне її слово чи фраза виказували, що вона знає і розуміє значно більше, аніж хоче показати. Я зачудовано відзначила, що Ніно, завжди такий красномовний і впевнений у собі, ретельно добирав слова, а часом навіть затинався. Мені подумалося, що обоє почуваються невпевнено. Колись вони повністю відкрилися одне одному, а тепер соромляться цього. Що відбувається? Вони обоє морочать мені голову? Справді змагаються за мене чи намагаються тримати під контролем давні почуття? Згодом я вдала, що починаю дратуватися. Ліла відразу це помітила, підвелася і пішла нібито в туалет. Я не промовила ні слова: не хотіла, щоб мій тон видався Ніно агресивним. Він теж мовчав. Повернувшись, Ліла радісно вигукнула:
– Ну що, ходімо до Дженнаро?
– Ми не можемо, – відповіла я, – у нас справи.
– Мій син дуже тебе любить, він засмутиться, якщо тебе не побачить.
– Переказуй йому вітання. Скажи, що я теж його люблю.
– Ми зустрічаємося на площі Мартірі. Зайдімо на десять хвилин, привітаєтеся з Альфонсо і підете собі.
Я уважно зиркнула на неї, а вона примружила очі, ніби приховуючи погляд. То в цьому полягав її план? Хотіла заманити Ніно до старої взуттєвої крамниці «Солара»? Хотіла привести його в місце, де вони потай кохалися майже рік?
– Ні, на жаль, нам справді час іти, – криво посміхнулась я у відповідь.
І поглянула на Ніно, який негайно махнув офіціантові, щоб розплатитися.
Ліла промовила:
– Я вже заплатила.
І поки він протестував, Ліла знову звернулася до мене, з єхидством у голосі:
– Дженнаро прийде не сам, його приведе Енцо. А з ними прийде ще дехто, кому до смерті кортить побачитися з тобою. Було б справді негарно з твого боку не привітатися.
Тим «деким» виявився Антоніо Каппуччо, з яким я зустрічалася в юності. Солари після вбивства матері негайно відкликали його з Німеччини.
Ліла розповіла, що Антоніо приїхав на похорон Мануели такий худий, що його ледве можна було впізнати. За кілька днів підшукав собі житло неподалік від Меліни, яка мешкала зі Стефано й Адою, а потім перевіз дружину-німкеню з трьома дітками. Отже, він справді одружився, справді мав дітей. Так окремі уламки далекого минулого потроху склалися докупи в моїй голові. Антоніо був важливою частиною мого колишнього світу, Лілині слова про нього згладили неприємне враження від ранкових подій, і мені відлягло від серця. Я пробурмотіла Ніно:
– Зайдімо на хвилинку, гаразд?
Він мовчки стенув плечима, і ми рушили до площі Мартірі.
Усю
