клинків, як загін гвардійців його преосвященства на чолі з паном де Жуссаком з’явився з-за рогу монастиря.
– Гвардійці кардинала! – в одно вигукнули Портос і Араміс. – Шпаги в піхви, панове! Шпаги в піхви!
Та було вже пізно. Гвардійці застали супротивників у позі, яка не лишала жодних сумнівів щодо їхніх намірів.
– Гей! – вигукнув де Жуссак, поспішаючи до них і знаком наказуючи своїм підлеглим не відставати. – Гей, мушкетери! Ви зібралися битись? А як же королівський указ?
– Ви надто люб’язні, панове гвардійці, – досадливо поморщившись, сказав Атос, бо саме де Жуссак був одним з тих, з ким йому довелося битися два дні тому. – Якби ми застали вас за цією справою, можу вас запевнити – ми не стали б вам заважати. А тому дайте нам спокій і на дурничку матимете втіху спостерігати за нашим поєдинком.
– Панове, – заперечив де Жуссак, – на превеликий жаль, мушу сказати вам, що це неможливо. Наш обов’язок – понад усе. Вкладіть свої шпаги у піхви і рушайте за нами.
– Добродію, – сказав Араміс, передражнюючи де Жуссака, – ми з превеликим задоволенням пристали б на вашу люб’язну пропозицію, коли б це залежало від нас. Але, на жаль, це неможливо: пан де Тревіль заборонив нам це. Тож ідіть своєю дорогою, і то найкраще, що ви можете зробити.
Ці кпини роздратували Жуссака.
– Якщо ви не скоритеся, – вигукнув він, – ми будемо змушені арештувати вас!
– Ïх п’ятеро, – стиха зауважив Атос, – а нас тільки троє. Ми знову зазнаємо поразки, і цього разу нам доведеться накласти тут своїми головами, бо кажу вам: переможений, я не з’явлюся перед капітаном.
Атос, Портос і Араміс миттю стали один до одного, а де Жуссак тим часом шикував своїх солдатів.
Цієї миті було досить, щоб д’Артаньян прийняв рішення. Сталася одна з тих подій, які визначають подальше життя людини. Д’Артаньян стояв перед дилемою: король або кардинал, і, зробивши вибір, він уже не зможе звернути з обраного шляху. Схрестити шпаги з гвардійцями – означало порушити закон, а отже, ризикувати життям, ставши на якусь мить ворогом міністра, могутнішого, ніж сам король. Саме така перспектива відкривалася перед юнаком. Слід сказати, що д’Артаньян анітрохи не вагався, і це робить йому честь. Обернувшись до Атоса та його друзів, він сказав:
– Панове, дозвольте мені дещо додати до ваших слів. Ви сказали, що вас тільки троє, але, по-моєму, нас четверо.
– Але ж ви не мушкетер, – заперечив Портос.
– Це правда, – відповів д’Артаньян, – на мені немає мундира мушкетера, але я душею мушкетер. Серце моє – серце мушкетера. Я відчуваю це, і саме це почуття спонукає мене до дій.
– Відійдіть, юначе! – гукнув де Жуссак, який з рухів і виразу обличчя д’Артаньяна, певно, здогадався про його наміри. – Ви можете йти, ми не заперечуємо. Рятуйте свою шкуру, і якнайшвидше.
Але д’Артаньян залишився на місці.
– Ви таки славний юнак, – сказав Атос, потискуючи йому руку.
– Ну
