спину, якраз між лопатками, тобто – в саму перев’язь.
На жаль, як і багато чого в цьому світі, що лише зовні здається прекрасним, перев’язь Портоса блищала золотом лише спереду, а ззаду була з простої буйволячої шкіри. Гоноровитий Портос, не маючи змоги придбати перев’язь із суцільного золотого шитва, купив таку, яка була золотою наполовину. Тепер ставали зрозумілими і його вдавана застуда, і потреба весь час носити плаща.
– Якого біса! – репетував Портос, щосили намагаючись здихатися д’Артаньяна, який вовтузився в нього за спиною. – Чи ви блекоти об’їлися, що отак накидаєтеся на людей?
– Вибачте, – сказав д’Артаньян, визираючи з-під руки велетня, – але я дуже поспішаю. Я женуся за одним типом…
– І, женучись, очі залишаєте вдома? – не заспокоювався Портос.
– Ні… – відповів ображений таким зауваженням д’Артаньян, – мої очі при мені і, дякуючи їм, я бачу те, чого не бачать інші.
Хтозна, чи зрозумів Портос цей тонкий натяк, але він дав волю своєму гнівові.
– Добродію, – гарикнув він, – запевняю вас: якщо ви отак і далі налітатимете на мушкетерів, то вас добряче віддухопелять!
– Відлупцюють? – перепитав д’Артаньян. – Чи не сильно сказано?
– Сказано так, як личить людині, що звикла дивитися в обличчя своїм ворогам.
– Ще б пак, хай йому біс! Я ж бо знаю, що спиною ви ні до кого не повернетесь.
І юнак, у захваті від свого дотепу, побіг далі, голосно регочучи.
Розлючений Портос хотів був уже побігти за д’Артаньяном.
– Пізніше, пізніше! – гукнув йому молодий гасконець. – Коли на вас не буде плаща!
– О першій годині, за Люксембурзьким палацом!
– Чудово, о першій! – відповів д’Артаньян, повертаючи за ріг.
Але ні на тій вулиці, якою він щойно пробіг, ні на тій, яка була перед його очима тепер, він нікого не побачив. Хоч як повільно йшов незнайомий, він таки встиг зникнути або зайти до якогось будинку. Д’Артаньян розпитував про нього кожного зустрічного, спустився до перевозу, піднявся спершу вулицею Сени, а потім і Червоного Хреста. Незнайомий мов крізь землю провалився! Попри неуспіх, ця погоня, проте, була не марною: в міру того як піт усе рясніше стікав з його чола, серце його охолоняло.
І він почав обмірковувати події, що сталися, – їхні наслідки були несприятливими або такими невдовзі стануть: зараз лише одинадцята година, а він уже встиг здобути неласку пана де Тревіля, який, безперечно, сприйме вкрай негативно те, як він його залишив.
Окрім того, він наразився на дві дуелі з людьми, здатними вбити трьох д’Артаньянів кожен, – тобто з двома мушкетерами – тими, кого він шанував так глибоко, що в глибині своєї душі ставив їх понад усіх.
Така ситуація навівала невеселі роздуми. Певен, що його вб’є Атос, він, звісно, мало турбувався про дуель з Портосом. Проте надія останньою згасає в людському серці, і невдовзі йому спало на думку, що, незважаючи на страшні рани, які
