Ви гадаєте…
– Я гадаю, добродію, що ви, хоч і приїхали з Гасконі, проте не якийсь там телепень, отож добре знаєте, що носові хусточки просто так ногами не топчуть. Париж, хай йому біс, аж ніяк не вимощений батистовими хусточками.
– Добродію, ви даремно хочете принизити мене, – відповів д’Артаньян, відчуваючи, як його природна задириста вдача починає вже брати гору над мирними намірами. – Я справді прибув з Гасконі, і мені не треба, раз ви про це знаєте, нагадувати вам, що у гасконців дуже швидко уривається терпець. А тому, вибачившись раз за свій вчинок, хай і нерозважний, вони переконані, що зробили й так забагато.
– Добродію, – відповів Араміс, – я сказав це зовсім не для того, щоб з вами посваритися. Я, дякувати Богу, не якийсь вуличний розбишака, та й мушкетер я лише тимчасово. Б’юся я, тільки коли мене до цього змушують, і роблю це з відразою. Але цього разу справа куди серйозніша, бо йдеться про честь дами, яку ви скомпрометували.
– Тобто ми скомпрометували! – вигукнув д’Артаньян.
– І треба ж було вам подати мені цю хусточку!
– І треба ж було вам упустити її!
– Я вже сказав, добродію, і повторюю, що хусточка ця випала не з моєї кишені.
– Тоді виходить, добродію, що ви збрехали двічі, бо я на власні очі бачив, як вона випала саме з вашої кишені.
– Он ви як дозволяєте собі розмовляти, пане гасконець! То я навчу вас, як поводитися в пристойному товаристві!
– А я відправлю вас правити обідню, пане абат! Зробіть мені ласку, вийміть свою шпагу. І негайно!
– І не подумаю, любий, принаймні не тут. Хіба ви не бачите, що ми стоїмо навпроти будинку д’Егільйона, що аж кишить прибічниками кардинала? І де гарантія того, що це не його високопреосвященство доручив вам принести йому мою голову? А я, знаєте, хоч це, може, й смішно, дорожу своєю головою, бо вона, як мені здається, непогано сидить на моїх в’язах. Отож, не клопочіться, я вас уб’ю, але уб’ю тихо, без зайвого галасу, десь у безлюдному місці, де ви ні перед ким не зможете похвалитися своєю смертю.
– Згоден. Але не занадто покладайтеся на свою спритність і захопіть оцю хусточку: ваша вона чи ні, можливо, вам доведеться нею скористатися.
– Ви гасконець, добродію? – спитав Араміс.
– Так. А ви що, вирішили з обережності відкласти бій?
– Обережність, добродію, звичайно, зайва чеснота для мушкетера, але вкрай необхідна служителям церкви. А оскільки я мушкетер тільки тимчасово, то волію бути обережним. О другій годині я матиму честь чекати на вас біля будинку пана де Тревіля. Там я назву вам місце, де ми зможемо схрестити наші шпаги.
Молоді люди розкланялись, і Араміс пішов вулицею, що вела до Люксембурзького палацу, а д’Артаньян, оскільки вже наближалося до полудня, попрямував у бік монастиря Дешо.
«Так, нічого змінити вже не можна, – міркував він. – Та якщо мені судилося бути вбитим, то принаймні від руки мушкетера».
V
КОРОЛІВСЬКІ МУШКЕТЕРИ
