тому що вона була неймовірна гарна. Ви коли-небудь думали, що повинна відчувати людина, яка є неймовірно гарною?
─ Відверто кажучи – ні, – зізнався простодушно Метью.
─ А я – так, дуже часто. Чому б ви надали перевагу, якби у вас був вибір – бути неймовірно гарнимим, напрочуд розумним або добрим наче янгол»?
─ Гм – я точно не знаю.
─ Я теж. Я ніяк не можу вирішити, але це не має значення, тому що я навряд чи коли-небудь буду такою. І я упевнена, що ніколи не буду доброю наче янгол. Місіс Спенсер говорить – … О, містер Касберт! О, містер Касберт!! О, містер Касберт!!!
Це не були слова місіс Спенсер; і дівчинка не вивалилася з воза, і Метью не зробив нічого дивовижного. Вони просто проїхали поворот і опинилися на «Бульварі».
«Бульвар», так його називали люди в Ньюбріджі, це ділянка дороги завдовжки в чотири або п'ять сотень ярдів, над якою простягнули свої гілки величезні яблуні, які широко розрослись, посаджені багато років тому ексцентричним старим фермером. Над головою був один довгий навіс з білосніжних ароматних квітів. Під ним повітря було наповнене фіолетовим сяйвом, а далеко попереду виблискувало небо, забарвлене заходом, як вітражне вікно в соборі.
Ця краса, здавалося, змусила дівчинку заніміти. Вона відкинулася на спинку кабріолета, схрестила свої худенькі руки і захоплено дивилася вгору на білу пишність. Навіть коли вони проїхали Бульвар та їхали по довгому схилу Ньюбріджа, вона продовжувала сидіти нерухомо і мовчати. З не менш захопленим обличчям вона дивилася удалину на захід сонця, і в її очах проносилися дивовижні видіння на цьому фоні, що світиться. Через Ньюбрідж, шумне невелике село, де гавкали собаки, кричали діти, і цікаві особи виглядали з вікон, вони проїхали все ще мовчки. І через три милі дівчинка не сказала ні слова. Очевидно, вона могла мовчати так само енергійно, як і говорити.
─ Мені здається, ти втомилася і зголодніла – наважився нарешті сказати Метью, припустивши, що це було єдиною причиною її мовчання. – Але нам вже залишилося трохи проїхати – всього близько милі.
Дівчинка глибоко зітхнула і подивилася на нього мрійливим поглядом, що неначе повернувся з просторів Всесвіту.
«Ох, містер Касберт»! – прошепотіла вона – «це місце, яке ми проїжджали – біле місце – що це було»?
─ Ти напевно, маєш на увазі Бульвар – сказав Метью після декількох секунд роздуму, – це дійсно миле місце.
─ Миле? О, слово «миле» не зовсім підходить для цього місця. І прекрасне теж не підходить. Швидше чудове – найбільш доречне. Це місце – єдине з усіх, які я бачила у своєму житті, яке не можна уявити більш дивовижним. Воно викликало радість ось тут, – вона приклала руку до грудей. – це викликало навіть біль, та все ж це був приємний біль. У Вас коли-небудь був такий біль, містер Касберт?
─ Чесно кажучи, я не можу пригадати.
─ А у мене багато разів – завжди, коли я бачу що-небудь справді красиве. Але не можна називати це прекрасне місце Бульваром. Ця
