Тетяна.
Дівчата засміялися.
– Ще знаю, що він чи то недобачав, чи недочував.
– О! Так у вас прямо таки енциклопедичні пізнання, – сказала серйозно Марія.
– І мав скверний характер. – Олександрові захотілося раптом нав’язати дівчатам отаку жартівливу гру, і дівчата прийняли.
– Особливо коли з’їдав такий обід, який нам подали тут, – зауважила Тетяна.
– Дівчатка, – Ростислав Модестович на знак визнання провини склав на грудях руки, – я компенсую недоліки страв цього ресторану – вони однакові від Курил до Мурманська, бо рецепти складають у Москві – вечеряти будемо у мене. Гарантую вишуканий смак.
– Ви ще й готувати вмієте?! – перелякалась Ольга, і всі знову засміялись.
– Признаюся, – Ростислав Модестович опустив очі і сказав це так ніби нашкодив десь щось, – Умію. Та вечерю готуватиму не я. Це зробить моя дружина.
– Розмова стає змістовнішою, – Таня поклала виделку на тарілку, – то, може, не станемо доїдати тут?
– Доїмо. Інакше грати не зможемо. – Ольга серйозно взялася за страву.
– Тоді льотчики вважатимуть нас слабкими, – додала Марія.
– І не гарними, – посміхнулася Таня.
– Хто так подумає, той стане моїм ворогом! – патетично вигукнув Олександр, а дівчата глянули одна на одну і схвально кивнули.
Так, жартуючи, вони і не замітили, як пройшов час. Отямився майор, побачивши у дверях старшину.
– Ну, дорогі музиканти, – сказав, – карету подано. Їдемо до клубу, у вас ще є час для репетиції.
Вони сіли у чистенький – Таня на це звернула увагу – автобус і поїхали до військового клубу.
Попрощавшись з дівчатами, Олександр покликав до себе старшину.
– Поїдь у селище, – сказав, – і достань мені чотири гарних букети квітів.
– Зроблю, – козирнув старшина.
– Тільки щоб обманув не більше як на п’ять рублів.
– Хе-хе-хе. Ви жартун, товаришу капітан.
– Іди, іди. Ніби я тебе, пройдисвіта, не знаю.
– Слухаю.
Коли по-правді, то Олександр чи не вперше в житті чекав вечора з нетерпінням. Як закоханий юнак. А коли ввечері дівчата вийшли на сцену, він їх не впізнав. Їхня повільна урочиста, багатозначна хода, довгі сукні кольору спілої вишні; строгі, без лишніх прикрас, але дорогі і добре скроєні – на цьому він трохи розумівся – справляли таки враження. Повільно – як на трон – вони сіли на стільці, і ведуча після того, як представила артистів об’явила:
– Бетховен. Квартет номер десять ми-бемоль-мажор.
Олександр ставився до музики якось зверхньо. І не тільки до музики. До літератури, малярства, архітектури. Він вважав, що архітектор, який не враховує простір і ландшафт – а цього не враховував ніхто з архітекторів від Курил до Мурманська – є ворог усього живого. Він вважав, що не можна писати про те, що у житті, бо в житті змістовніше, був переконаний:
